На Гната так просто й не підеш з кулаками, він сидить кремезний, витесаний, як із граніту, і склав руки перед собою, демонструючи й лапи свої ведмежі, й м’ясисту м’язисту руку, якою тільки самою одною можна було б когось забити на смерть. Тож Валєра цю ідею прикусив собі разом із губою. Для стрілянини теж особливо не розвернешся, тож він вирішив тимчасово піти шляхом дипломатії. Куди саме, правда, нею піти, Валєра не вирішив.
— Добре, Гнат, чоловік Надії, батько Марії, скажи мені таке — раз ти людина божа й нас врятував, за що, звісно, тобі дякую, то від чого ж ти нас врятував? І навіщо у вас на всіх вікнах ґратки стоять?
Гнат не переставав дірявити поглядом Валєру. Здавалося, це був чоловік, у якого від відсутності страху зовсім дах поїхав — берсерк от-от у ньому зірветься й почне шинкувати дрібненько і його, Валєру, й бідолашного, одною ногою тут, а другою вже там, Санька, й дружину свою Надію, й дочку свою Марію. Гнат — велика й розумна тварина, а коли його розум закінчиться й почнеться щось інше, Валєра не міг вирахувати. Таких він одразу відсіював, з такого рекрута не вийде, з нього вже нічого не виб’єш, там і так все відбито, такі от гнати чіпляються за пару-трійку спогадів чи людей і захищають їх ціною свого васного життя. Вони спалюють за тих чи інших обставин власні душі й вручають відповідальність за них якимось ішим людям, дружинам-дочкам, або тримаються за один-єдиний спогад, заради якого вони вже і вмерли. Жити в минулому, тобто жити так, ніби ти помер уже давно, — це гарна філософія, викристалізована у феодальній Японії, — підігнана морально-етична складова особистості під потреби військової диктатури, як костюм на мертвяка. Таких манкуртів, вірних до кінчиків пальців на руках, у круговій поруці й виховував Валєра. А от такі, що лиш заради минулого, заради от тої одної миті все-таки жили, їм нічого не можна було зробити. Коли такі потрапляли в жорна системи, Валєра виводив їх у поле, як красивих потужних коней, фризів, з масивністю й силою тягловоза і швидкістю та стрункістю скакуна, і стріляв непокірну таку красиву твар насмерть. Стріляв, бо для системи такі не годні. Звісно, вони могли, як-от Гнат, жити десь далеко від всевидящого ока, та якщо вже були помічені, то в спокої їх не залишали. Валєра вже думав, що зробити з Гнатом, як вони відремонтують автобус. Щоправда, інстинкти підказували, що краще вловити момент і на вулиці пристрелити звірюгу зі спини, та й все тут.
— Ґрати від комарів. Вночі холодно й голодно. Їсти хотять усі, — Гнат не дуже ділився інформацією.
— Хрін з тобою, чоловік Надії, батько Марії. Я в центр іду. Жмура вам лишаю. Як скопититься, то викиньте в канаву. А як виживе, то... то все одно викиньте в канаву.
Коли Валєра виходив, він побачив іншу кімнату, маленьку, чорну, з високим пружинистим ліжком, з кількома матрацами, що зараз там лежала Надія, дружина Гната, неймовірно красива жінка, з печальним видовженим, вибіленим обличчям, вона слала у світ свій сум величезними чорними очима. Валєра подумав, а де там, на тому ліжку, в тій кімнаті вміщається цей здоровило Гнат? Де він там уміщається, цей кукурудзяний скандинав у зазубринах на руках і зі спухлими від сказу очима? Маленька ж Марія могла в тій кімнаті хоч у кожному куточку прилягти, ніхто б і не помітив, а от Гнат — інша справа.
Саню тримала за руку невідома йому дівчина. І ставала то сусідкою, то першим коханям у дитячому садку, то, як учора, бабою з херсонських степів, і про всяк випадок Саня — навіть крізь глибоке помутніння — все ж вирішив тримати руки при собі. Він схрестив лапки на грудях і міцно затис їх у замок подвійним спазмом. Не розігнеш, стара відьмо, моїх рук, не засунеш собі, куди ти їх там сувала! Саньок не міг лежати із заплющеними очима — щойно він втрачав фокус на одному конкретному предметі, як його несло, його свідомість пускалась берега й крутилась у безконечному коловороті. Коли ж він переводив погляд із предмета на предмет, що зазвичай ми робимо так швидко, непомітно й на автоматі, Саню нудило, як найостаннішого юнгу на кораблі під час його першого шторму. Така проста функція — переведення погляду, якою звичайні люди можуть користатись по сотні разів на хвилину, була тепер для нього мукою. Тож він і не спав, і не був при тямі, як дракон, що приспав свою агонію в горі золота. Безболісні хвилини штилю — Саня одним оком дрімав і блукав по реальності своїх кошмарів, а другим жорстко й міцно тримався, тримався з останніх сил за контури власного капця на підлозі, що вислизали зі свідомості. І виходило це у нього доволі таки добре. Погляд наполегливо зіслизав, але знову збирався на капець, встромляв свої прапори з кошачим оком і місячним каменем на них і кричав: «Еверест, як і капець, мої! Джомолунгма-а-а-а! Палундра-а-а-а-а!»