Давно у Сані не було такої ломки. Чиясь дбайлива рука все приносила й приносила йому води, він пив і блював, блював і знову пив. Але руки свої, складені на грудях у цупкий замочок, все одно не розчіпляв.
І тим оком, що Саня спав, спав він у вимірі образів, які розривали його душу. Тут ішов чорний єдиноріг по здибленій землі — ну такій, що не трималась гравітації, що піднімалася вгору чорним пилом у міру того, як по її глибших утрамбованих шарах ступав чорний кінь. Він ішов і йшов. Потім була вечірка. Така гарна вечірка, з неї, мабуть, усе й почалося. Коли Сані, синові судді конституційного суду, сподобалася дівчина на паті. Діти стрибали під шизофренічно-шаманістичну музику в скажених ритмах і зірваних з котушок стробоскопах. Тут і знудити могло від самого антуражу й зашкалювання загальних децибел. Але в дітей суддів, прокурорів, адвокатів, телеведучих були свої бариги і свої спіди, й свої безобмежені межі.
Й от Саня тягне красиву дівчину в туалет трахатись. А там стоїть у забльованому чорному приміщенні чорний єдиноріг і тупиться в те, як Саня дівчину затягує до кабінки, як їй зап’ястки викручує, як лишаються на них чорнисті змії.
Марія невідривно сиділа біля ліжка Сані й зачерпувала ковшем із великої миски воду, підносила її слабкому організмові, загнаному в подрані хрипи. Заливала воду йому до рота, іноді ловлячи порожні блювотні спазми. «Як можна таке полюбить? — думала Марія. — Може, воно все ж умре?» І смиренно підносила води.
До дільниці вже стояла черга, коли туди прийшов Валєра. Всі чекали на нового дільничного. Стояли попід стіною й тримали папірці в руках — прохання, заяви, скарги. В самій черзі починалися скандали — селяни зазирали одне одному в папірці, акуратно заповнені чорнилом, ненавистю та слиною за ніч, і починали ділити власні претензії одне до одного. Вєра Павлана теж стояла в черзі, другою, першим стояв Федір, тобто Єгорка тримав місце для Федора. Сам Федір сидів у приймальні дільничного й чекав на Валєру. Структурували чергу Єгорчині посіпаки, що більше поводились, як дресирувальники скотини — вони били уявними батогами людей, і люди здригалися, знічувались, ставали маленькими, незначущими. Єдине, кого не було, то це Гєни, вчорашнього полохливого підсвинка.
Коли Валєра йшов повз чергу, він очікував, що люди будуть душити в собі презирство до нього через потребу вдавати, що він їм подобається. Так бувало вже не раз, але Валєра цю ненависть любив, він жив з неї, з цього колосального вивільнення пригніченої енергії. Та всі ці люди в черзі, затуркані, бідні, майже голі й ниці, що виглядали, як жертви концтаборів і як звичайні лісовики, що ледь-но вийшли з лісів, стояли і всміхалися Валєрі, стояли і, здавалось, любили його дивною дитячою любов’ю, як діти люблять батьків, як батьки люблять богів. Так він і йшов повз цю нечесану й немиту орду, як маленький бог при параді, з уявними орденами на грудях, — реквізитами божеств середньої смуги пограниччя Азії та Європи.
— Я от що хочу, — почав Федір, сидячи за столом, як бог-цар, і син, і дух в одній особі. — Є в мене одна справа, яку треба вирішить. Є такий собі Стьопка-лєший, в нього дім по сусідству з моїм. І в нього є пес — дика тварюка, що вже не одного селянина погризла, людожер, так би сказать. І найняв я Альошу, щоб той пса порішив. А Стьопка з псом Альошу вбили, загризли, так би сказать, щоб пом’якше було, пом’якше. Не люблю я гострих кутів, якщо ви розумієте, про що я, — і Федір поступився почесним місцем за столом Валєрі.
А від мене ви що хочете? — Валєра обважнів у нагріте тіло стільця, дерев’яного, з м’якою сидушкою, і склав руки перед собою у замок всевладдя.
— Хочу, щоб законним шляхом, так би сказать, собаку конфіскувати у Стьопки-лєшого й усипить. А Альошу признать героєм, — і прикріпив Федір свої прохання законним, як водиться, пакунком із грошима.
Валєра знав, що в таких випадках треба казати, і сказав:
— Зробимо все можливе.
А чи може він брати посіпак і селян, чи не може, на відновлення автобуса, то вже його, Валєрина, абсолютна влада.
Поки Валєра приймав людей, що йшли до нього вже навіть не як до дільничного, а як до духовного наставника, представника влади й друга в одній особі, Валєра думав. Активно думав про те, як їх зачекалися рекрути, як в центрі вже із дня на день чекають їхнього повернення з новою свіжою кров’ю. І де, в біса, вони посіялись у цих безкраїх полях зараженої бозна-чим кукурудзи?!
Зате він дізнався, що Валентина Павлана не отримує аліментів від свого законного чоловіка Іллі, і хоч діти їхні не відомо де і скільки їм нині, та все ж Ілля завинив Валентині Павлані круглу суму. А ускладнювався цей процес тим, що, не будучи розлученою з Іллею, Валентина Павлана проживала з Миколою. «То вас розвести?» — питав Валєра, плавлячись у сараї під впливом серпневого бездощів’я. На що вона засміялась, випросталась на стільці та вмить стала красивою жінкою, фам фаталь місцевих широт, королева блідих поганок і спор всюдисущої головні та ріжок. Блискаючи очима, чорними, як душа найчорнішої ночі, вона сказала: «Нашо? Так у мене і муж є, і Микола є, і всі переживають. Один переживає, шо я остаточно піду, як і остаточно вернусь, хреститься по ночах і не знає достеменно, чого з цих двох у Бога просити на ніч і в церкві перед іконами. А другий все гризе лікті, шо я його брошу і уйду до законного праведного життя. А в противному випадку, й один і другий накивають п’ятами, коли остаточно мене, цінність превелику, заполучать у свої брудні хамські лапи. Шо мені з вашого розводу? Тіки штампік у паспорті й сльози в подушку!» Валєра зауважив тверезий, нехарактерний для жіночого розуму, хід думок Валентини Павлани, заповажав її одразу й сильно і, прийнявши в дар два мішки суміші для бетону, запевнив, що Іллю буде змушено до виплат.