Потім, звісно, за столом по той бік правди й справедливості посидів також Ілля, який приніс гроші, що був винен Валентині Павлані, як внесок у звільнення себе від виплати аліментів, адже чи були в них взагалі діти — важко сказати, принаймні ніхто таких не пам’ятає. А Микола сидів і просив його звільнити від подружніх обов’язків з Валентиною Павланою при наявності цілком-то законного чоловіка і казав, що чув, у містах за океаном є така практика в судах — заборона наближатися до людини менше, ніж на сто-двісті метрів. І питав, чи можна було б Валентині Павлані та її чоловікові заборонити до нього наближатися. В результаті у Валєри на столі зібралася кипа прохань, заяв, скарг, а в голові завелася маленька нав’язлива мігрень, яка свердлила його скроні зсередини. Під столом у Валєри завелися пачки з грошима, позаду стояв підкуп із предметів нагальної потреби, а іноді й розкоші, як-от два мішки суміші для бетону. Природний бартер. Валєра вже був готовий погодитись і на лоботомію, аби тільки всі ці люди припинили просити, скаржитись і цілувати йому руки.
Він вольовим рішенням влаштував собі обідню перерву до ранку наступного дня, прихопив трійко посіпак разом з Єгоркою й пішов вже майже як свій, як місцевий, повівши чоловіків за собою, до автобуса.
Посіпаки постійно переморгувались, мінялися місцями й ходили, швидко перебираючи ногами, наче вони весь час стирали сліди й збивали мисливців з пантелику. Хлопці були верткими, хитрими, слизькими, як вужі, — візьмеш його в руки, а воно все крутиться та вертиться, все вислизає і з рук твоїх дзиґує куди подалі. Неприємні типи, Валєра таких не любив. Машин для вбивства, підконтрольних манкуртів любив, а от хитре ліниве падло всіляке, шушару й шваль підпарканну не любив. Бо найстрашніші менти — це хитрі й ліниві менти.
Увесь час посіпаки в нього за спиною перебігали дорогу, змінювали дислокації та копошилися. Не витримав Валєра, розвернувся й так прямо, намацуючи поглядом сцикливі ховрашині очі Єгорки, що металися з боку в бік, прокричав:
— Як там Гєнадій? Друг ваш?
Сцикливі оченята так і продовжували бігати й підсцикати то в одному кутку очних яблук, то в другому.
— Який такий друг? Вітя-Мітя-Паша-Саша — є, а Гєннадія ніякого з народження не водилося в наших краях.
Але Валєра не здавався, наполягав:
— Вчора Гєна, підсвинок такий, першим мене побачив, з відділка тікать став. Єгорка звернувся за поміччю до зали й став агітувати посіпак йому підтакувати:
— Хлопці, не було ж ніякого Гєни? Шо за Гєна? Ну хоч ви скажіть.
І всі гуртом нукали й хмикали, заперечуючи взагалі існування Гєни, як могли. Валєра хотів був полізти бити Єгорці мармизу, а потім згадав, що Гєна той приходив до відділку з якимось папірцем, і цей папірець досі має лежати там, у нього на столі. От він знайде папірця і виведе їх усіх на чисту воду. Бо що в цьому селі творилося, Валєра не міг зрозуміти ніяк, але воду мутили тут усі до одного — це він уже зрозумів.
Не дуже довго радів Валєра своїй логіці — на автобусі не було вже й колес. Міліціонер не стримався, схопив найближчого посіпаку і став його місити — бив його кулаками, по голові; посіпака присів і тільки йойкав, але тихо, не наламуючи задоволення новому дільничному.
Коли Валєра намісився вдосталь і вже сам дихав ледь-ледь, він підняв свої закривавлені руки. Єгорка миттю вклав до них серветку, наче хірургу в стерильні руки скальпель. Інші посіпаки відтягли тіло на узбіччя й там і лишили.