— Ти мені, Єгорко, от що скажи. Ми от учора так поспішно з’їбались навмисне? Щоб ви тут могли й колеса наші стягнуть? Ти за кого мене, гнида така, маєш? Що, думаєш, я твоїх двоходових схем не бачу? Я все бачу! Все!
І хоч Єгорка, як міг, кривився й навіть здригався та ювелірно точними реакціями накладав свій страх на слова Валєри, все ж Валєра відчував, що той його зовсім не боїться. Нема страху в Єгорці — і чи то Єгорка такий неймовірно крутий, чи то він, Валєра, більш не вселяє ні страху, ні поваги?
— Я жодним чином і навіть півчином не хотів, і в думках у мене такого не було, щоб вашу прозорливість ставити під сумнів. Я ж знаю, що у вас під носом і миша не прошмигне, так шоб ви її не вбили. Нащо мені так нагло підставляться? Самі подумайте, Валерію... Валерію, ну в общєм, товаришу капітан. А потім додав: — А якщо хочете знать, то колеса, так би мовити, вашому мотору й вашим колесам вовчата приробили.
Валєра замислився — він щось таке бачив, таке не можна було вигадати, принаймні не те, що він сам бачив, хоч і краєм ока, й периферією самою погляду, але все ж таки.
— А ви ж самі їх і бачили, — наче читав з голови Валєриної суфлером Єгорка, — ви ж за ними в поля кукурудзи бігали, а потім вам Гєннадій якийсь ввижався в селі.
Валєра не витримав, дістав пістолета і, звичний до вирішення питань насиллям, примусом і побоями, кинувся ним Єгорці рота розривати.
— Ану, що у вас тут відбувається?! Все мені, дібілка, розказуй по порядку!
Саня по-своєму красиво прощався зі світом живих. Він віддавав йому всього себе, вивертаючись навиворіт, показуючи світові найкращу частину свою — нутро. Нутро в Сані було рожевим, а душа, як він сам вважав, чорною. Чорна його душа ґвалтувала однокласниць, дуріла від безкарності й почитувала Ніцше, вважаючи, що оте все про неї саме й написано.
Перед Саньком в агонії, знову в ізоляторі, сидів побитий сивенький дідок Леонід Анатолійович. По ньому тут і дубинками ходили, й ребра рахували, й ноги його старі водою холодною обливали — і недобре ж так зі старими людьми себе поводити, хай ти хоч прокурор, хоч намісник Бога на землі; та й із ХVІІ століття ось так вони, ці намісники, більше не роблять, виправились і вибачились. Період Просвітництва, соціальний договір, шлях до демократії — раптом став натягувати на себе плащ-палатку з принципів гуманізму Саня. Неприємно йому було стару людину ногами бити — не цеглини коксу від вдячних відпущених злочинців приймать, а робити брудну роботу. А всього-то лиш Леонід Анатолійович мав відписати свої двійко заводів сталеварних на фірму, яка в довжелезному ланцюгу підставних імен та організацій виводила на такий собі холдинг, де 51 відсоток акцій належали батькові Сані. Мав би, а не відписував. Батько з себе не виходив, а тільки жорсткішими ставали методи.
Саню до дідка приставили, щоб він і вдень, і вночі поряд сидів, і хоч в рот, хоч в «стул» йому заглядав, а підпис, коли стара тварюка сподвигнеться підписувати, добув. У Сані в жилах потекла стокгольмська любов — не жертва любила свого ката, а кат спалахнув іґуанячою любов’ю до жертви. Саня навіть одного разу, керуючись зовсім таки людськими принципами та ідеалами гуманізму, відтягнув від напівживого закривавленого Леоніда Анатолійовича слідчого, що зірвався з ланцюга й берсерком молотив старого; і якби не Саня, то вбив би таки без підпису, зате в задоволення. Всі тоді почувалися в прокуратурі нещасними — комусь було боляче дивитись на рани старої поважної і загалом доброї людини з прозорими вицвілими очима, повними мудрості й житейської печалі, а комусь муляло, шо собаку ніяк не дають добити, коли, в принципі, вже давно пустили їй кров і замиготіли цею кров’ю в кожного маніячини перед очима.
Саня, після того як врятував життя старому, зовсім його заповажав. Хоча сам Леонід Анатолійович на Санька, як на прихвостня дивився, й не поважав і не зважав на його існування взагалі. А одного дня Саня взяв і випустив тихцем старого з відділку. Той так і пішов собі неквапно, як і належить старій поважній людині, без поспіху, статечно, гідно, тримаючи спину рівно. Так і зник на площі, змішавшись із натовпом.
Під вечір приїхало десяток автомобілів і в хламину весь відділок поклали, одного лиш Саню й лишили живим. Але не з вдячності, ні, а щоб зайвий раз показати, що Леонід Анатолійович його, Саню, не поважає, і навіть його життя не зауважив таким, щоб там можна було щось відбирати.
Після того ляпу і зіслав батько Санька в ментуру. Став Саня там нервовий, злісний, зі справжніми злочинцями й упирями спілкуватися почав, а вони, вбачаючи в ньому душу тонку й естетську, все непристойності йому пропонували. Ні дня такого не було, аж понині, щоб Саня якусь муть у себе не колов, не ковтав, в очі не закапував. І зараз штормило горе-помічника прокурора, за сумісництвом міліціонера, нехило. І хоч Марія вливала в нього чашками воду, проливаючи половину на простирадла, він все одно стягувався весь, скоцюблювався, всихав ізсередини, робився мумією і бабусею одночасно.