Саня розліпив набряклі очі — нирки, схоже, не справлялися зі своєю роботою, а то й зовсім відмовили — й там, у червоних, потрісканих капілярами, очах з’явилась вона, Мадонна. Неймовірно прекрасна, худорлява дівчина із запалими великими чорними очима. Темні контури синців недосипу й нервової втоми під чорними водами її очей не псували їх, навпаки, робили весь її образ трагічнішим, невимовно гострим. Із-за неї пробивалося густе світло, наче промені розривали простір у різні боки за її спиною, поза грудиною, наче було там сонце в якості крил. Яскравість променів приглушував пил, що висів у Марії за спиною. Саня потягнув до неї свої руки.
— Свята, — промовив він, вирячаючи очі, в яких від святості й через брак скліпувань набрякли й розродилися сльози, — Марія.
— Я, — усміхнулась дівчина.
— Ти правда прийшла до мене?
Саня не смів своїми грішними руками торкатися її обличчя, лиш тремтів по контуру її лиця своїм сакральним, повним благоговіння, паркінсоном.
— Я правда прийшла до тебе, ти дуже милий.
Марія взяла в обидві свої руки Санькову долоню й приклала до святого свого овалу обличчя, і зарилась у неї, як у м’який махровий рушник. А потім ще й поцілувала ту долоню. В такий момент серце Сані могло й не витримати, йому здавалося, що він от-от помре від щастя. Сльози вже без жодного застереження текли, обпікаючи його бліді щоки.
— Якщо вже ти прийшла до мене, ти ж правда забереш мене звідси? П-п-правда?
Саня на губних приголосних почав плюватися слиною, а потім стис руку Марії, і зовсім його скрутило в агонії — він зашипів, як міг, тихо-тихо, а з рота його потекла натурально слина.
— Забери мене, прошу тебе, забери у свій теплий рай, де немовлятко Ісус і ти співаєте пісень, де тихо так, тихо-тихо, тихо так. Забери мене подалі від усіх цих людей. Батько твого сина неправильно зробив, він неправильних людей зробив, неправильних, а син твій вмирає кожного дня, і я з ним умираю, і не видно цьому кінця, нема його, розумієш? Повна безконечність, просотана нашим потом, просотана нашою кров’ю. Цей уйобок Будда втичив сім років, щоб зрозуміти те, що знає кожен із самого народження, життя — це страждання. А ти прийшла по мене, ти прийшла забрать мене, ти найдобріша душа в усьому Всесвіті, ніхто й ніколи не цілував мені руки.
— Звісно, любий, я заберу тебе, — пошепки відповіла Марія.
І Саня, розбурханий істерикою та в погоні за ритмом свого прохання, раптом став затихати й заспокоюватись, а потім і зовсім, міцно тримаючи за руку Марію, вклав голову набік і заснув. Це мав бути, нарешті, острівець спокою. Він усміхався, кошмари відступили, минуле перестало гризти його, він потрапив до рук доброї матері Марії, вона прийшла по нього, більше йому не доведеться страждати.
— Тату, ти думаєш, на них можна сподіватись?
Марія заварювала чай на травах, від яких, вони вже знали, кошмари кукурудзяних полів відступали.
— Що тобі сказати? Схоже, цим двом виродкам самим потрібна допомога. Та якщо ми відремонтуємо їм автобус, то зможемо втекти й забути все це, як страшний сон.
Маленька, низенька Марія притулилась до батькового велетенського біцепса, що мирно звисав на кістці, поки Гнат на неї спирався. Марія була сумна, як бувають сумними ті, кого от-от, будь-якої миті можуть розстріляти. Маленька сумна Марія.
— За що нам таке, тату?
Марія тупилася порожніми кавовими очима в стінку й автоматично погладжувала біцепс Гната.
— Жили бездумно, як свині. А свиням — свинське, розумієш?
— Не думаю, тату, — відповідала в стіну Марія.
— Шкода, що ти в мене не хлопчик, тоді б ти розуміла.
— Шкода, тату, — погоджувалась Марія й думала, що вона любить тепер Саню більше, ніж батька, і якщо він їй скаже щось зробити й піти з ним, а батька тут лишити, то так вона й зробить. Шкода, звісно, що вона не хлопчик, бо тоді б знала, що робити цього не варто, і не зробила б ніколи такої підлоти батькові.
Саня сидів на ліжку, вкритий трьома пуховими ковдрами, його страшенно морозило, та все ж він сидів, водив очима зліва направо й справа наліво, й не нудило його. Він робив обережні мікрорухи, бо, якщо чесно, не вірив своїй удачі, та й жалкував трохи, що Марія, нехай за ним і прийшла, але не та, й нікуди не забрала, та й сама, схоже, чекала, щоб він, Саня, її куди-небудь забрав. «Нема в моєму світі, жорстокому й пацанячому, місця для тебе, Маріє, ну нема, хай би як ти слізно й жалісно в очі мені не зазирала», — думав Саня.