Марія довго дула на гарячу чашку чаю і, зрештою, довірила її в Санькові тремкі руки — хоч він свого паркінсона й загасив, та все ж хворобливі кінцівки ходили ходором. У чашці затривожилась рідина, як море перед Мойсеєм, і Саня подув на її плесо, розділяючи по центру вихристий профіль. Марія взяла його руку й потягла знов собі до обличчя. Її лице світилося кілотоннами доброти й прийняття — нехай Саня її хоч б’є, хоч би що з нею зробить, а вона буде от такими ж, повними любові й ніжності, очима на нього і тоді дивитись. У чому феномен твій, жінко?
— Маріє, а де мій напарник? Такий нахабистий, неприємний тип, — спитав Саня.
— Валєра? Ну що ти, він теж хороший, просто щось йому болить, — Марія найніжнішим маслом стискала у своїй руці руку Сані.
— Нам усім болить, Будда так казав. Страждання неминучі, кінець невідворотно трагічний. То де цей гівноїд їбучий, що, мать, уже й поховати мене поховав?
— А ти забереш мене звідси? — раптом спитала Марія. — Туди, де ти живеш?
І очі її стали круглими, по п’ять копійок, наче вона нарешті попросила те, заради чого наливалося ніжністю, любов’ю і прийняттям її обличчя увесь цей час.
— Он, — тицяв рушницею в бік дому на пагорбі в зарослях дубів, в оточенні рову й частоколу, з віконницями й ґратами на всіх вікнах, Єгорка.
— Шо — он? — повторив Валєра.
— Он там.
— Та ну, не йобть, ти мій дрозд пєвчій, хулі ми тут в болоті сидимо, як ідіоти? — Валєра дратувався.
— Ждем ночі, — Єгорка ж не дивувався з жодного Валєриного запитання, заскочити зненацька його з його посіпаками було неможливо, все їм не дивно, все їм байдуже.
— Ще раз — чекаєм ночі. Вночі, за твоїми словами, сюди приходять вовки. Потім чекаємо, як вони зайдуть за частокіл, і потім знімаєм їх рушницями? — Валєра повторював усе й загинав пальці, щоправда, за яким принципом, тобто що він рахував — почерговість дій чи просто слова у реченні — він насправді не розумів, тож загинав просто так, для певності, що щось перераховує.
— Да-а-а, — зашипів Єгорка.
Посіпаки ж принишкли ближче до поверхні болота, тільки їхні високі лоби, маленькі чорні очі й приплюснуті носи стирчали із зеленої твані. Сиділи, води в рота набравши, мовчечки. Валєрі якось і говорити перекортіло, відбили своєю небалакучістю все бажання поговорити. А йому ж було хотілось...
Він почав собі згадувати, як дивно воно було на тому злощасному полі кукурудзи... І чого вони не спалять, ті поля, к чортам, зовсім? Вони ж все одно плодів кукурудзяних не їдять, то що втрачати? Спалити нечисть, і все тут.
Коли Валєра встромив Єгорці пістолет у рота, той нарешті налякався. Й нарешті все стало на свої місця — Валєра біснувався і Валєри боялись. Світопорядок і справедливість, на смак капітана міліції, було відновлено. Єгорка розказав усе як на духу, щоправда, в усе це Валєра досі не міг повірити, думав: місцевий фольклор, помножений на якийсь міфічний кукурудзяний грибок. І тоді Валєра закомандував, щоб вони повдягали хустки на обличчя й пішли з рушницями вглиб поля шукати вовчат, які, за словами Єгорки, й потягли що мотор, що колеса. Які вовчата? Що за вовчата? Нащо тваринам мотор? А колеса? Але в повітрі між посіпаками ширяла якась така беззаперечна певність, що Валєра не осмілився порушити статус-кво своїми запитаннями.
Чоловіки прикрили обличчя хустками, подіставали ножі, пістолети й почали прокрадатися в кукурудзяних просторах. Стебла наприкінці серпня зовсім задерев’яніли, пожовкли місцями й перетворилися на бамбук. То було вже й не поле, а низькорослий ліс. Спершу Валєра не звернув на це уваги — того разу, коли бігав тут за підстреленим звірком, — а тепер, чи тому що вони скрадались, чи перетравлення інформації, яку озвучив Єгорка, дофантазовувало реальність, але тепер Валєра насправді чув, як дихають кукурудзяні качани. Качани з чубатим волосинням, що стирчало з них, то розширювались, то звужувались, наче легені якихось ґоблінів ходили в них туди й сюди. В полі пахло чимось солодким, липким, спермою і карамеллю водночас. Коли ж Валєра роззирнувся, то помітив, як качани розпукуються і з їхнього фіолетового нутра випльовується-витікає-виштовхується липка густа жижа. Мент стримав свої блювотні позиви, бо вкрай не хотілося спускати хустину посеред цього поля живих качанів, а ще більше не хотілося забльовуватись під нею, щоб текло підборіддям і на груди під костюм заливало.