Поле не шуміло вітрами, поле булькало, спльовувало, збльовувало, випускало зі свистом гази, в полі зароджувалось життя, як колись на дні океану, — примітивне, жорстоке й нетерпиме. Валєра йшов і озирався. Посіпаки ж були сконцентровані, стиснуті до квінтесенції слів: зір, слух, рух. Єгорка раптом зупинився й подав рукою знак — посіпаки з колони поназдоганяли один одного й швидко організували шеренгу в лісі кукурудзи. Діяли тихо, безмовно, як когорти римських легіонів. Валєра й собі випнувся в шеренгу з небуття, як Авраам Лінкольн на Гору Рашмор. Раптом, за якимось зловісним знаком, посіпаки пішли чеканно, гостро, як залізні, вперед, змикаючись у кільце й притуляючи пістолети на лінію прицілу по землі. Валєра пішов за ними. Сідало сонце, червоним заливаючи своє «до побачення» землі. Щойно вийшли на прим’яту галявину, як посіпаки відкрили вогонь. Валєра за ними. Стріляли всюди, де могло щось рухатись. Але не було ні рухів, ні звуків, ні писку. Лиш пошматовані стручки затверділої кукурудзи піднімалися в повітря, розірвані десятками куль. Гільзи сипались на землю даремно, і Єгорка криком наказав спинитись.
Посеред кукурудзяного поля розляглася витоптана галявина, а на ній стояли, сплетені зі стебловиння, великі кокони, в яких могла би вміститись дитина, навіть підліток. Кокони стояли, притулені один до одного, в два поверхи, — було схоже на вулик чи мурашник. Кулі продірявили листяні халабуди, але там нікого було ні вбивати, ні ранити. Валєра підійшов до коконів. Кожен із них мав вхід у вигляді дірки. Валєра засунув в одну з таких дірок голову — пропахле свіжою зеленню повітря різко вдарило в обличчя. З прострелених стінок у затишний напівморок пробивалося золоте сонце заходу. Кокон, що його розглядав Валєра, був відносно невеликий — там міг би вміститись чималий бобер чи не надто великий вовк. Та яким чином той вовк міг би скрутити таку халабуду з листя? Раптом зі стінки кокона прорвалась рука — й могла б вона спіймати Валєру за носа чи вхопити за губу, принаймні на подібні інтенції скидались її хапальні клешнеподібні рухи. Могла б, та не змогла — Валєра, зухвалий і спритний, виніс свого носа й себе всього, різко відхитнувшись назад і стратегічно приземлившись на задню точку, — геть поза межі досяжності підступної, кому-не-відомо-належної руки. Єгорка голосно засміявся. Його сміх, розлогий та розкотистий, підхопили дрібніші, не такі відкриті й душевні, смішки посіпак. А з кокона почав вилазити, прориваючи серйозними зусиллями стінку, безіменний Антон, посіпака-гуморист та вигадник. «А щоб ти в пеклі згорів, безіменним ти був, безіменним і лишишся, цур тебе, цур тебе, цур», — заплювався про себе Валєра, піднімаючись і для годиться всміхаючись — із достоїнством так усміхаючись, легенько, типу це він їм дозволив усі ці веселощі, це з його дозволу, сказати б, закатано це свято життя. А поки всі сміються, стає вже остаточно зрозуміло, що нікого тут і нема, а тільки: «Он там, подивіться, кров», — промимрилось крізь брудну хустину. Крайній кокон, найменший, був весь у крові — на вході до нього вела цівка вже коричневих і підсохлих слідів. А всередині листя — воно не так давно було зірване й скручене — іще віддавало вологу, підтримувало прохолоду й приємний кислувато-солодкий запах скошеної трави. Тож кров там, просочившись у стінки укриття, липла до рук густим свіжим сиропом.
— Ось на, подивись, камандір, — ще один безіменний посіпака напрошувався на персоналізацію, хоч і голос крізь хустину долинав нечітко, гугняво, як крізь воду й газету.
Валєра глянув на ідіота, що стояв, згорбившись, біля кокона й тицяв напружено-розкритою п’ятірнею в повітря, демонструючи кров, наче якийсь абориген, що зупиняє руками кулі й піки конкістадорів. Валєра підійшов до ідіота майже впритул. Ідіот пишався собою, а найбільше тим, що командир його помітив і виокремив з банди посіпак. Валєра поглянув суворо, з удаваним батьківським акцентом — він умів так, він завжди робив так із хлопцями, яких набирав, вдаючи, що вони йому не байдужі. Але тут таки зауважив краєм ока, дещо навіддалі, галявинку з трьома хрестами.
— Схоже, я тоді постріляв їх таки, а он там і могили. Я ж правда бачив кров на полі, — Валєра сунув повз безіменного ідіота, лишень злегка мимохідь стиснувши із вдячності його плече.
Віддалік і справді виднілися три горбики-могилки, але земля на них була сухою, а хрести з як-небудь зв’язаних стебел кукурудзи вже пожовкли.
— Це старі могили. Я думаю, вони пішли залікувати товариша. І є в мене, камандір, ідеї — куди, — промовив ідіот.
— Це ж які вовки, ти мені скажи, могили копають і хрести ставлять? — Валєра не вірив більше тут нікому. Хоча він усюди нікому не вірив, вважаючи довіру занадто небезпечною розкішшю.