— Наші вовки, камандір, наші, — відповів ідіот.
Єгорка й посіпаки посунули на вихід із кукурудзяного небуття. Валєра постояв трохи, востаннє подивився на вовчу галявину з коконами, прислухався до ще веселого серпневого повітря — поле все-таки мало б співати, але це поле просто шуміло, шуміло бадиллям, пухирчатими видихами качанів і посвистуванням, що застрягло у ньому. Валєра автоматично потягнувся до хустини, застиг на пару секунд і швидким кроком рушив за Єгоркою та посіпаками, безіменним Антоном і безіменним ідіотом.
Коли повернулись до відділку, Валєра відправив посіпак та Єгорку хазяйнувати в підвалі зі стволами, а сам шмигнув тихцем до кабінету дільничного, до свого, тепер треба розуміти, кабінету. Тут уже поприбирали, підлогу помили й вазони в плетених кошиках, що висіли на шафах та стояли на підвіконнях, протерли. На столі ніякої невідомої стопки з паперами Валєра не побачив — тільки те, що принесли сьогодні за першу половину дня люди. Він злодійкувато майнув очима по кімнаті, поцокав ногою по набряклому ламінату в такт своїм думкам, вираженим у повторах з «так, так, та-а-а-а-к», і зупинив блукальний погляд на шафі. Відчинив її, лаковану, коричнево-червону, кострубату й грубу, як все життя тут, — а там висіли кухвайки, теж дуже схожі на життя тут. Тоді він відкрив тумбу згори — і там лежали папірці, купа скинутих сюди документів. Валєра не ризикнув дістати всю кипу й почав порпатись, шукаючи папірець, з яким прийшов сюди два дні тому безвісти зниклий, йому, Валєрі, відомий як Гєннадій.
Навіть одного швидкого погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що Валєра перебирає, навшпиньки зіп’явшись, велику цінність, склад і залежі інформації. Тут були якісь акти на виконання робіт із ремонту дороги біля дому Валентини Павлани, прохання судовим рішенням заборонити їй чи її чоловікові наближатися до Миколи, якісь акти про найм робітників Федора, заява про зумисне вбивство якогось Олександра — тут було справді багато чого цікавого, деякі папери повторювалися один в один, змінювались тільки дати на них. Валєра сподівався віднайти потрібне й тоді вже сісти і розібратися, що тут коїться. Нарешті папірець, датований двома днями раніше, за підписом «Геннадій Шептикіта» був знайдений — у заяві йшлося про необхідність відшукати тринадцятилітнього сина Геннадія Іллю, бо «вже рік він творить безчинства в проклятих полях і дома не ночує». В заяві не вичитувалось ані тіні співчуття чи емоційного переживання відсутності сина близько року, швидше звучав адміністративний тон дрібного чиновника, якого цікавило лише підтримання чинного порядку речей.
Поряд у прорізі дверей різко перезарядили нарізну гвинтівку-напівавтомат. Валєра здригнувся, в нього гвинтівки не було. У дверях стояв безіменний Антон — Валєрі варто було б уже давно прибрати прикметника «безіменний», але йому так більше подобалося, латентний снобізм був у Валєрі не таким уже й латентним.
Антон перезарядив зброю і стояв-дивився круглими виряченим від дитячого щастя очима на командира:
— Камандір, ви все веселе пропустите.
— Я зараз.
Валєра згубив віднайденого папірця і злився, та Антон нікуди не йшов, стояв і так само радісно-олігофренічно тупився на Валєру.
— Нє, камандір, так не годиться, — промовив, наче знав щось, безіменний Антон.
Єгорка стояв на видачі зброї, як на видачі морозива, а посіпаки раділи і в розширенозіничному азарті заряджали гвинтівки, вставляли натовські патрони, приміряли до своїх плечей приклади й, жмурячись, видивлялися омріяні цілі в оптичні приціли.
— А це вам, — Єгорка зашарівся, передаючи Валєрі блискучий АК-74, хоч і 82-го року, але, схоже, зовсім нечіпаний.
— А на кого ми йдем полювати, на вовків чи на зграю вбивць?
Валєра підсцикав, йому не всміхалося перебувати в одній кімнаті із, на його думку, повними дебілами невідомого походження і статусу під керівництвом хитрого ушльопка Єгорки, який заперечував факт наявності Гєни, що він цього самого Гєну десь затяг і порішив, а тепер роздавав наліво й направо зброю. Якось тривожно було самому, наче перебуваєш в оточенні міцних непроникних стін, що бережуть тебе напевно, але будь-якої миті можуть — раз, і стиснутись так, що між ними й піщинок не залишиться. І от уперше за весь цей час Валєра засумував за Саньком: «Цікаво, як там він і чи побачу я його ще?»
Валєра розумів, що серед такої тусні, і раз така вже п’янка організовувалася, зброю в руки краще взяти й не випускати, й натиснути на спусковий гачок в будь-якому випадку першим.