— То шо, хлопці, йдемо до вдови, дамо їй води?! — закричав Єгорка сильним гортанним голосом, наче кликав когорту здичавілих горян на війну.
Хлопці закричали у відповідь:
— Та-а-ак! — піднявши зброю вгору, і щось хиже, не зовсім людське промайнуло їхніми обличчями.
Валєра вирішив думати про це видіння одночасного неврозу і сказу як про те, що його нерви самі вже добряче здають.
Сонце сідало, хлопці хижо, хіба що слину не пускали на бетонні сходинки відділку, вибігли за Єгоркою, який вів людей «до вдови» з азартом Наполеона «на Москву». Антон на виході вдарив себе кулаком у груди, засміявся, бризкаючи слиною, скинув обидві руки вгору й закричав: «Я — супербізон!» Коли все це кодло, озброєне й небезпечне, вивалило з дільниці, то по дорозі назустріч їм ішов Фімка-ідіот із пляшкою рідини для миття вікон. Фімка зупинився, придивився, навів свій внутрішній фокус та окуляр, а потім став заїкатись і махати рукою собі за спину. Очі у Фімки-ідіота були світлі, блакитні, наче зсередини цією самою рідиною для вікон і вимиті. Й от він закинув, як поламаний Буратіно, собі руку за голову, а потім став кричати: «Пі-пі-підараси!» Валєра було смикнувся, та Єгорка вчасно підіспів з логічним і слізним поясненням: «Фімка — наш мєсний ідіот, терпила з люмпен-пролетаріату, ненависник буржуазії та ворогів системи. От тіки мальоха двинувся він. Але моцний парєнь — жидкость для митя стьокол кожен день не кожен пить зможе». А вслід усе летіло агресивне, хрипле, зле: «Пі-пі-дараси! Підараси! Сеньйор Помідор, вихаді!»
І ось тепер п’ятеро супербізонів, Єгорка і Валєра стояли по груди в мутній тягучій болотній воді. Валєра починав втрачати контроль від холоду й комарів, що, як літаки, один за одним приземлялись на його обличчя, як на злітну смугу. «Супербізон», — промимрив ледь чутно Валєра. Й оскільки говорити Єгорка заборонив, то після цього почувся глухий удар у груди десь позаду Валєри. Мєнт гидливо озирнувся на Антона, що дивився на нього з суворим розумінням, мовляв: «Так тримать, камандір».
Перед болотом стояв великий дім. З усіх боків він був оточений ровом, що живився рідиною і з болота, і з сусідньої річки, й не мілів. За ровом ішов частокіл — пагорб, на якому стояв дім, був густо ним засіяний, тому контури в контровому освітленні округлого, не надто розумного вигляду, місяця, нагадували Валєрі полисілого їжака. «Радіація», — ледь знову не промовив уголос Валєра, але побоявся почути глухий удар у груди позаду. Як стверджував Єгорка, в домі водилася зброя — собак якось по одному перебили, але зброя була, і вдова теж була не подарунок. Жила відлюдем-нелюдем, ні з ким не спілкувалась, на сніданки не ходила, в гості не кликала. Нормальні люди підозрювали, а насправді давно вже це напевно знали всі, що вона відьма стоклятуща. Але знали собі якось і знали в тісному колі бабського колективу, а за поріг своїх домівок це знання не несли. І взагалі, вночі за поріг ніхто з простих людей не ступав та особливо нічого не виносив. Валєра ще минулої ночі помітив, що після заходу сонця всі намагаються сховатись у свої хати-зарослі й до сходу не виходити.
І вже посіпаки нагострили вуха, вже інтуїція всіх підняла на найвищу точку екстазу очікування — мотори звивали в грудях мужніх суворих чоловіків, що ті по груди ж сиділи в болоті й тримали язики за зубами. Аж раптом у контровому світлі одуріло велетенського місяця, що збільшувався просто на очах, як у тих самих очах зіниці під дією амфетамінів, з’явився хиткий контур Фімки-ідіота. «Бля-я-я, та ну бля-я-я. Я так не граю», — забулькав у мулисту воду Єгорка, повільно й болісно йдучи на дно. Контур Фімки не міг помилитись — навколо не було ні будинків більше, ні взагалі нічого більше. Контур, хоч і долав милі, кілометри й цілі згорнуті простори на своєму нелегкому шляху, встеленому етиловими випарами з ароматом лимона, з центрифужінням реальності й печінковими кольками, але все ж планомірно й наполегливо йшов до дверей будинку вдови. Валєрі в цьому сліпучому контровому все навколо здавалося несправжнім, все це якась пародія у форматі театру тіней. Контур Фімки так смішно завалювався назад, що, здавалося, можна було Валєрі тут, на болоті, простягнути руки вперед, підставити ковшик із долонь і зловити Фімку-ідіота внизу пагорба. Але романтичне уявлення про стан речей розбив сам Фімка, почавши криком кричати на підступах до будинку. «Виходь, сеньйор Помідор!» і фантомні «Підараси!» — розлилося луною в густому прохолодному повітрі хрусткої ночі.
Валєра відмовлявся вірити в реальність того, що відбувається.
— І що тепер? — схопив він Єгорку за комір і потягнув, мокрого його, на гору.