— Шо-шо? Капшо. Якшо вовчата і йшли до вдови на ніч, то вже їх і дух ущух.
Хлопці зі стволами вилазили з болота невеселі, ні разу ніхто так і не вистрелив, біда-біда. Валєра якраз викручував штанину на собі від води й намагався потрапляти зубом на зуб, бо ночі тут були холодні. А Саня там, либонь, під пуховими ковдрами здох, гівнюк. І от поки Валєра викручував штанину, краєм ока побачив, як там, на пагорбі, у світлі велетенського місяця двері прочинились і точений відьомський контур вдови затягнув у дім Фімку-ідіота, тихо, беззвучно, як спецназ. Фімка тільки і встиг осіктися на одній з голосних у словосполученні «сеньйор Помідор!»
Ближче до заходу сонця Саня встав і, спираючись на Марію, став потихеньку ходити по кімнаті взад-вперед і знову так само. Марія чомусь — у світлі проясненої свідомості Сані — раптом помарніла, стала пухкенькою круглоликою тумбочкою. І більше не хотілося, щоб вона кудись його взяла чи, не дай Боже, він її. Звісно, як тумбочка вона ідеально лягала Сані під праву пахву, взагалі, під весь його правий бік. Він на неї спирався, обм’якав, заповнював своїм змореним тілом всі її вигини й западини, і так вона його й тягала на собі взад-вперед і знову так само.
— А навіщо у вас ґрати на вікнах і віконниці зсередини? — Саня придивився на третій-четвертий обхід кімнати до вікон і не все до кінця зрозумів.
— Ти мені одне скажи, це щоб ніхто не виліз чи ніхто не вліз? — пішов іншим шляхом Саня, коли прочитав по стрілках настінного годинника, що Марія вже 15 хвилин як не відповідає йому на конкретне, між іншим, запитання.
— Угу, — промугикала Марія.
— Шо, угу? Яке, на хрін, угу? Ти хто, взагалі, така?! — Саня видерся, як міг, з під Маріїної опіки й сів на ліжко дивитися на неї впритул своїми важкими, запалими від безсиля й близької кончини, очима.
— Щоб не влізли. Але більш я нічого сказати не можу. Й не проси. Краще вставай, бери речі й тікай звідси.
— А куди ж мені тікати?
Марія нервувала. Марія й так сказала забагато зайвого, особливо ж оте «я тебе люблю» біля ліжка загонізованого Сані — хоч яке щастя, о, яке щастя було почути у відповідь: «І я тебе, мила, ніжна, свята». Марія хапала руки міліціонера як неспокійних голубів, зводила їх, тримала купи, цілувала, вмиваючи своїми дівочими сльозами першого в житті взаємного кохання.
— Маріє, від кого нам треба тікати?
— Від усіх: від Федора, Єгора, від їхніх посіпак. Від селян, від мене, від тата.
— Маріє, мила, я думаю, що в тебе просто не всі вдома, розумієш, золотце? Ти просто жирна індичка, з якою ніхто не хоче дружити, й ти вигадуєш бозна-що, аби відчути себе значущою.
Марія нічого з того всього не зрозуміла, хіба, що вона, можливо, затовста. Але Марія такою не була, ніколи не була, у неї просто широка кістка, в неї здоровецький батько, в неї така красива мати. Й Марія сказала, що мала сказати, й будь що буде: «Незабаром вони оголосять свято врожаю. І коли це станеться, то починай молитись». Сказала і як була, так і пішла.
Марія прочинила двері кімнати, де тепер вони спали всі втрьох. Вікна були завішені, в кімнаті стояв напівморок і важке повітря, пил хмарами астми лягав на легені. Надія — екзотична квітка в цих степах. Її довге чорне волося обрамляло легкими кучерями білосніжне змучене обличчя, чорні трупні плями лежали під темними глибокими очима. Під білою сорочкою розривалося на шмаття в жорстоких поривах кашлю ніжне худе тіло. Надія не ходила, в неї не було сил ні на що, навіть кашляти вона вже не могла — в її горлі просто з’являлися пориви випурхнути душею назовні, але м’язи живота й гортані більше не могли опрацьовувати ці імпульси, й вона просто бухикала, щоки надувалися самі по собі, вона випльовувала кашель разом із собою назовні.
— Ти така красива, мамо. Й так нечесно, що ти вмираєш. Краще би я вмерла. Навіть тато так думає, я знаю. Не каже, але думає. У вас були б іще діти, красиві й сильні, не те, що я. Чому я народилась тут, мамо? — і Марія плакала в матері на руках.
Надія повільно гладила дочку по волоссю кістлявою рукою з того світу. Але сил зрозуміти, що дочка каже чи що дочка хоче, Надія вже не мала. Вона ніколи в житті не сказала б того самого, що сказала Марія, і навіть не подумала б, як подумав Гнат, але й жінка здогадувалася, що це з біса не чесно — вмирати так довго, вмирати в такому місці й вмирати так бездарно.
Саня вдягнувся у свою форму, випрану, випрасувану, з легким ароматом фіалок чи конвалій, квітів загалом. Він подумав, що так жорстко, може, й не треба було Марії казати правду, може, треба було її поцілувати й трахнути? Скільки вони тут пробудуть? День? Два? А дівчині могло ж бути й приємно, і мета в житті — він би пообіцяв повернутися з одним із заходів сонця. Вона спершу виходила б кожного дня на поїдену коростою й міллю щербату дорогу, і її обдували б дорожні вітри, що піднімають фури з дальнобійниками, проносячись, не озираючись і не зупиняючись, повз покинуті поля кукурудзи. Потім вона виходила б через день. Але наприкінці кожного, кожного божого дня вона би все одно згадувала його, бравого хлопця зі столиці, який трахнув її, некрасиве товсте дівча з широкою кісткою, й обіцяв повернутися. На відмітці раз на тиждень, по суботах, Марія зупинилася б і так до скону днів чекала б на цього безумця доріг та улюбленця жінок, долі й коксу. Саня поспішив, Саня погарячкував, Саня все обдумав, Саня пішов спати.