А коли прокинувся, стояла глупа ніч. У домі було тихо, в маленькій кімнаті при свічках молились якісь жінки, й Марія молилася біля ліжка дуже красивої, але приреченої жінки. Саня вийшов на вулицю, там стояв на ґанку Гнат із рушницею.
— Нема твого друга, і це не дуже добре, — сказав Гнат, пильно вдивляючись у темряву, наче він щось там бачив.
— Там твоя дружина... — було почав Саня, але Гнат його увірвав:
— Я це вже пережив.
І кремезний чоловік пішов у темряву, стискаючи в руках рушницю.
— Його треба знайти, — кинув, не озираючись, Гнат, так, ніби коли погляне на свій дім, то враз ослабне, розм’якне, і гора його м’язів та кісток перетвориться на гірку й солону воду, і розірветься плоть землі, й розтечеться океан, заблищать глибокі озера й стане тут місце, де стрічаються солона і прісна вода, горе й печаль.
Саня, не довго зволікаючи, побіг підтюпцем, залишивши жінок у домі молитися самих. Печальний дім. «Бідна Марія», — думав Саня; він напевно мав бути співчутливішим і трахнути її ще вдень, бо завтра вона вряд чи матиме настрій для любові.
Гнат ішов, тримаючи рушницю на плечі, наче й не збирався з неї, в разі чого, стріляти, а тільки підхопити за приклад і гатити всіх довкола з висоти свого високого зросту. Сані ж здавалося — чи то ефект отруєння, чи попуски, — що все довкола живе, дивиться, чує, стежить за ними. Обриси почорнілих від ночі дерев були зловісними, ледь вгадуване листя на гілках рухалося в печальних піснях вітру повільно, наче скліпували зіниці смертника. Очі от-от заснуть назавжди, і погляд затуманений, в’язкий скліпує, наводить різкість на останні вогники свічок, чіпляється за них, ловить світло перед тим, як навіки пропасти в бездонному чорному ніщо.
Марія дивилась на матір і намагалася постати перед нею, щоб та запам’ятала її обличчя, щоб забрала його обриси з собою на той світ. Але Надія раптом завила і сильним порухом руки, рухом одержимої, відштовхнула дочку так, що та впала на підлогу. Надія, вся у краплях поту останніх зусиль, важко дихала, й більше ніщо не стояло поміж нею та палахкотливою грою вогню в заплаканих свічках.
— Я думав, коли ви з’явилися, що обману вас якось і ви вивезете дружину й дочку звідси. Так чи інакше, вітер розносить цю гидоту з полів по всьому селу й не тільки.», — Гнат говорив, наче розмірковував.
Саня не дуже розумів, про що він.
— Обманювати — не добре, ти це знаєш? — все, на що він спромігся. А хоч як? — додав Саня, тримаючи руку в кишені на пістолеті; не подобались йому ці дерева, не подобалися йому ці вулиці, не подобався йому цей Гнат, що надумав був їх надурити й тепер так просто про це розказує.
— Якби придумав, мабуть, обманув би. Точно обманув би, але я не дуже швидко думаю, за все життя, може, тільки Надію й обманював — казав, що заберу їх звідси. Якби я був хоч наполовину такий же розумний, як сильний, я би знав, як вас обманути, я би знав, як і їх обманути. Але от біда, не знаю.
Сані заімпонувала щирість бугая, що досі тримався, — говорив мало, корчив грізні міни й виглядав дуже страшним опонентом. Тепер Саньок вже не мацав пістолета, а йшов поряд і дивився, як щербатий місяць викроював з асиметричних лекал сум на обличчі здорованя, печального ведмедя. У нього не було на цьому світі ні друзів, ні рідних, ні дому. Але була найкрасивіша жінка на землі, чорноока дика Надія.
І дивилась вона зараз загнаним звіром крізь скуйовджені пасма смоляного волосся на світ, що нестримно покидав її, й дихала тяжко, потім раптом стала кидатися з боку в бік, стала сильною, некерованою. Надія скидала свічки й підсвічники, з риком кидалась на чорних жінок-плакальниць. Марія ж забилася в куточок і молилась своїми простими, а тому й не чутними ні Богу, ні людям словами. Жінки намагались утихомирити, стримати Надію, хапали її, сковували обручами-руками її тіло. Але вона штовхалась ногами, билася в конвульсіях, плювалася слиною і дерла, дерла себе міцними пазурами. Потім очі її кольору міцної кави з коньяком, з переливами світла, вмить стали геть чорними, безпросвітними. Жінки почали молитись і кликати Ісуса Христа. Надія кричала, зараза агонізувала й біснувалася в її крові, заливала легені. Надія давилася своєю ж кров’ю, аж раптом притихла. Очі її стали величезні, і світло промайнуло в них — Надія дивилась на тління свічок у люстрі на стелі й хотіла щось сказати, але з кожним добутим звуком витікало все більше крові, заливало підборіддя. Жінки гладили її, намагалися заспокоїти, щоб вона нічого не говорила, але Надія хотіла — й по складах, корпускулами і хвилями, вона спромоглася вимовити: «Лю-бов мо-я». І застигла.