У вікно постукали. Поки жінки перевіряли, чи дихає ще Надія, Марія в ступорі, переминаючись із ноги на ногу, як пінгвін, маленький товстий пінгвін із широкою кісткою, тихцем пробралась до вікна й на автоматі прочинила його — за пруттям залізних ґрат стояв сумний чоловік і тримав у руках свою голову. Марія не дуже добре бачила його, вона скоріше дивилася кудись вдалину і з кожною секундою змінювалася, ставала такою, як ввижалася при світлі свічок Валєрі та в лещатах наркотичної лихоманки Сані. Її волося розпустилося й почорніло, очі запали, стали великими. Піднялися, наче хотіли злетіти й випурхнути в небо тривожними птахами, вилиці; запали щоки, передбачаючи нервове й коротке життя. Фігура витончилась, витяглись ноги. Марія стояла такою ж гарною, як і колись Надія, і такою ж печальною, як була вона. Якби Марія могла зупинити свій погляд, що дірявив даль, і перевести фокус на голову чоловіка, то побачила б, як той розкриває рота й промовляє якісь нечутні, але дуже важливі слова.
Плакальниці закрили Надії очі, розвели її заспазмовані руки, поклали її на ліжко й нарешті помітили чоловіка, що стояв у вікнищі й водив печальними очима по картині народженої смерті, тримаючи в руках свою голову. Жінки заголосили, відштовхнули від вікна й так не дуже притомну Марію та зачинили віконниці з прокльонами й молитвами водночас.
Гнат сидів на пеньку біля ставка і плакав у лівий рукав, а в правиці тримав пляшку з пивом, що пінилось і витікало.
— Ти ж казав, пережив... — Саня вмостився поряд на пеньочку й сьорбав своє. Пляшки з пивом Гнат колись був закопав, а тепер відрив у мокрій холодній землі.
— Так, пережив, — Гнат знав, що Надії, його коханої Надії, більше немає.
— Важко уявити, як би це виглядало, якби не пережив… — ні до кого сказав Саня.
Тим часом із-за кущів з’явився дивний силует, що обережно сунув у їхньому напрямку.
— Гля, як так, іде чоловік, а ніби без голови?
Саня відпив пива і став чекати на раціональне пояснення, що саме собою зараз вирине. Але виринуло Гнатове саме собою дещо інше:
— Так і без голови ж.
Саня схопився за ліхтаря й направив його, як ствол пістолета, туди, де мало би бути обличчя — але там зяяла тільки пустота на обгризеній шиї. Він спустився нижче, поблукав світлом ліхтаря по заляпаній кров’ю сорочці й нарешті вихопив променем голову, що кліпала очима й розкривала рота не то як риба, не то як напівглухі люди артикулюють за звичкою слова. Голову тримали руки, а не, як водиться, шия. Саня скрикнув і сховав ліхтаря — так, ніби не бачиш, то його й нема.
— Та ну, йобть, воно безобідне. Да, дружок? Був колись ти головний, Голова сільради, а тепер твої штани і башка із вати.
Гнат почав глумитись і сміятись, ніби й не було ніякої Надії, ніби й ніякої смерті не було. Ввімкнув свого ліхтаря, направив в очі голові. Голова своєю головою дивився вгору і все так само щось безупинно артикулював та скліпував, наче підморгував очима безпорадну морзе. Гнат підморгнув Санькові, як оскаженілий фокусник, після чого відставив руку, хижо усміхнувся й почав наливати пиво в рота голові. Голова намагалась не пити, намагалась стулити губи, кривилась, плакала, але не могла зупинити знущання над собою. А пиво витікало з голови прямо на землю.
— Класно, да? У нас усі шарахаються цього ідіота, хрестяться, попів звали, поки ті ще живі були. А я зразу просік, шо воно безобідне. Був нашим Головою сільради, сука така, — пий, чого ж не п’єш тепер?!
Гнат сміявся істерично, просто давився сміхом, а потім завив, викинув пляшку пива вбік і побрів, як поранений звір, до очеретів. Саня звів ліхтаря на голову й промимрив:
— А хулі ж із тобою сталося?
— Гнате! Гей, Гнате! Шо, правда, Голова вашої сільради?! — прокричав в очерети Саня.
— Зууу-уу-ууб даю, — крізь плач долітало від Гната.
— А чо’ без голови? — Саня тільки тепер зрозумів, як це звучить, які простори для фантазії.