— Чо’, чо’? Відрубало капотом його «Таврії» десь рік тому. Він у дерево в дупель п’яний вгатився.
Більше Гнат говорити не став, а замовк, захворів і зліг на сиру землю. Довелося Сані тягнути здорованя на собі всю дорогу додому, а Голова сільради плентався позаду. Коли Саня повертався до нього, бачив, як той своїм риб’ячим діалектом щось беззвучно промовляв. Саня навіть вирішив перевірити, чи Голова весь час губами артикулює, а чи тільки, як до нього повернутися? Так, Саньок ішов-ішов і раптом як розвернеться різко, шаркаючи пилюку туфлями, — а Голова вже тут як тут, стоїть, вирячивши очі, й губами шамкає, шкода, що Саня по губах так і не навчився читати. Так вони і йшли, Саня шаркав ногами, а потім різко розвертався, завалюючи Гната то на один, то на інший бік, наче вони удвох танцювали якесь неправильне й нікому не потрібне танго — й добре, що жодні живі очі не бачили цього танцю печалі, смерті та ідіотизму. Раптом десь здалеку прокричали: «Виходь, сеньйор Помідор!». Саня ще раз розвернувся переконатись достеменно, що Голова транслює свою німу волю постійно і що той монолог адресований не конкретно йому, Сані, а всім-всім-всім, узагалі всім, та Голови вже ніде не було.
Коли Саня заволік до хати важкого, розм’яклого Гната, перед ними постала безмежно печальна, як і безмежно красива Марія. Та сама Марія, що ввижалася Сані в наркотичній агонії. І він знову пожалкував, що не трахнув її ще вдень, — така йому тепер не дасть. Саня стояв на порозі, не відчуваючи більше незносної ваги Гнатового тіла й просто дивився в бездонні приречені очі Марії. Саня завжди знав, що у приреченості є щось магнетичне, — ще з того cамого разу, як зґвалтував свою однокласницю. Раптом з іншого боку хати щось захлюпало. Саня обернувся — там стояв мокрий з голови до п’ят, в зеленій твані солодко-блювотного запаху Валєра. Він тримав обріза в руках, з нього ще скрапувала вода. Саня й Валєра перезирнулися й не стали один в одного нічого питати — й так усе ясно.
Саня стягував дрова з лісу. Десь на сході, як водиться, світало, небо швидко набиралось градієнта насичено синього. Марія боялася, що вони не встигнуть. Вона геть постирала собі до крові руки, швидко перев’язуючи ворсистою жорсткою вервечкою балки, дошки, товсті сухі гілки, все, що могло горіти. «Так, всьо, хватить, і так ідея мені не дуже», — сказав Валєра й пішов у дім по Надію.
«Треба конче зараз, бо якщо не зараз, то вони прийдуть по тіло», — так, здається, казала Марія, припадаючи до Валєри, втискаючись у нього своїм гарним тонким станом і молячи про допомогу в тому, щоб спалити покійницю матінку тут і зараз. Пам’ятається, Валєра спитав: «Хто вони?» І почув у відповідь абстрактне: «Всі». На догоду новоспеченій красуні Валєра й Саня стали тягати дрова та дошки з усіх сусідніх місцин. І от сонце народжувалось десь на сході, а Марія випереджала його сходження видобуванням вогню. Язики полум’я обхопили в тугі міцні борцівські обійми ноги Надії, руки Надії, спалахнуло волосся, зайнявся невисокий постамент із дощок і дров. Полум’я їло Надію із задоволенням — нарешті потягнуло смаженим м’ясом, ворони здійнялися з дерев і розлетілися чорними вісниками в усі сторони світу. Щоправда, чорний дим своїм переривистим морзе виносив новини з дому швидше за чорних воронів, нечистих, нечесних, несправедливих.
Через огорожу раптом перестрибнув чорний кінь із червоними очима, бризкаючи спіненою слиною. Верхи сидів Федір, тримав однією рукою повіддя, другою цілився з рушниці, ледь не настромивши себе на приклад.
— Відійти, — наказав Федір.
— Ні! Ні! — кинулась на нього Марія. — Вона була хвора, її не можна! Її треба спалити!
Але Федір тримав на прицілі Марію і, здається, навіть не слухав її, в його очах вирізьблявся сказ. За воротами будинку Гната вже зібралися люди, все ті ж люди, що Валєра їх уже бачив не раз, що приймав від них хабарі, заяви, протоколи та інший дріб’язок, але тепер вони жадібно стояли під брамою й фактично виносили її своїм чимось усередині неприємним, неконтрольованим. І Валєра міг би побитися об заклад, що він хотів сказати: «Голодом, цим своїм голодом». «Вона теж, вона остання з тих, хто їв. Прошу тебе, Федоре, я знаю, я все розумію, але її не можна, прошу тебе». Марія підійшла під самого коня, взяла його за вудила й стала їх повільно відтягувати, забираючи керування у Федора. Саня й Валєра стояли та оцінювали ситуацію. Санькова рука й так лежала на пістолеті в кишені, а Валєра вже уявляв собі, як він перекидом кинеться на очах у Марії до обрізу, що полишений під стіною, як схопить його, кричатиме, бризкаючи слиною в кінематографічному рапіді й, ритмічно перезаряджаючи, вистріляє всі набої в гівнюка на коні. Але Федір опустив рушницю, повільно, безсило, не було в ньому ні страху, ні агресії, а тільки безсилля. Марія раптом змінилась, вона з ночі була якась не така, і сказала Федору: «Це боляче, це дуже боляче, але треба трішки, зовсім трішки потерпіти, до свята врожаю». Валєра не розчув, що там вона говорить, але нашорошився.