Марія повела Федорового коня за вудила до воріт. Там стояли спраглі люди з виряченими очима, серед них також спотворена, перекошена тою невіданою спрагою Валентина Павлана і всі її чоловіки. Й вже нічого людського не було в цих людях. Марія відчинила браму й стала промовляти. Її слова, як надія, повертали цим створінням людські риси. «Ми маємо бути вдячними за сьогоднішню ніч і сьогоднішній ранок, — сказала вона, — він приніс нам очищення і, нарешті, звільнення. Остання заражена сьогодні була віддана вогню. Раніше мій батько стежив за тим, щоб ви не наробили дурниць. Ця ноша виявилась заважкою для нього — це зламало його, ми зламали його, смерть його коханої зламала його. Але не тому зламали ми його, що винні в цьому. Немає нашої вини в тому, ні в кого тут немає жодної вини — всі ми чисті, всі ми заслуговуємо, щоб нас любили й пробачили. А батько мій підставив нам свої плечі велета, щоб у момент найтемнішої ночі, коли всі ми падали на дно безумства, зупинити нас, аби ми не розбились. І от його жертва не даремна, немає більше Надії, і з нею в вогонь пішов цей страшний рік і його прокляття. А тепер я хочу, щоб ми подивилися з вами в майбутнє, яке принесли із собою ці два чоловіки. Хтось має таки це сказати — нам пора готуватися до свята врожаю». І Марія розвернула всі чисті просвітлені погляди селян своєю рукою в бік Валєри й Сані. І хоч Саньок хотів зауважити, що показувати рукою негарно, але на словах «пора готуватися до свята врожаю» він мав би щось зрозуміти чи вирішити, але що, ніяк не міг второпати. Люди зааплодували міліціонерам, і навіть Федір просвітлішав. На задньому дворі сиротливо догорало багаття й обвуглена Надія в ньому.
День не обіцяв двом невиспаним міліціонерам, законним наглядачам порядку й сторожовим псам системи, нічого хорошого. Гнат, як його поклали до ліжка, де спала Надія, так він там і лежав, не рухаючись, не засинаючи, з розплющеними очима, лежав і тупився у стіну. Як оскаженіло прагла Надія бачити і вбирати в себе останнє світло цього світу, так само Гнат тепер нічого не хотів бачити, тож стіна була підходящим місцем для транслювання нічого. Потім прекрасна Марія стала прибирати дім, видала Сані й Валєрі по окрайцю черствого хліба — й от і все, що можна було з неї витягти. «Смерть матері», — сказав про себе Саня й подумав, що, в принципі, варто таки буде спробувати Марію трахнути, але не прямо зараз, треба дати часу відійти. Валєра потягнув героя-коханця до відділку зі словами, які Саня не любив найбільше: «Робота».
У відділку Саня оглядав стіл та батарею якихось подарунків і подачок від людей, що були звалені в кутку. З вікна він побачив чергу відвідувачів, яка, як на Валєрине око, аж ніяк не стала меншою, ніж минулого разу, а це рівно день назад. Валєра нервово рився в шафі, а потім заявив:
— Тут нічого нема!
Та Саня раптом спитав:
— А ти бачив, щоб тут у когось були харчі?
— А чого ти питаєш? — Валєра не розумів, де зв’язок.
— Нє, просто раптом прийшло в голову, — і знову втупився собі під ноги, рахуючи зазубринки на лінолеумі.
— Давай так, — запропонував Валєра, — ми зараз розправимося вдвох швиденько з людьми й підем іще завидна до одної вдови.
— Давай так і зробим — погодився Саня, — тільки як це нам допоможе уїбать звідси?
Валєра розповів Сані про вкрадений мотор і колеса — про вовчат, які, ймовірно, могли б украсти, але в чому особисто він сумнівається, або ж вони були не вовчатами. Ну й про вчорашній похід до вдови і про Фімку-ідіота. Натомість Саня розповів про Голову сільради без голови, й вони обидва зауважили, що хоч у селі ніяких автомобілів не помітили, та бодай одна якась «Таврія» точно мала б трапитись. Хлопці після прийому людей вирішили розділитись — Саня мав іти шукати «Таврію», а Валєра піти до вдови.
Саньок ішов селом і не помічав нічого дивного, окрім самого села — поодинокі хати утопали в зелені, всюди панувала природа, а люди начебто вм’ялися в неї, подрібнилися, стали зовсім неважливими і, що найгірше для Сані, непомітними. Зате сам Саня почувався як на долоні, його було звідусіль видно, і знову Саню переслідувало відчуття, що видно якимсь конкретним усім.
Саня ходив порожніми асфальтованими вулицями. «Для того щоб насмерть вмазатись у дерево, треба по чомусь їхати і їхати доволі швидко», — розмірковував він, включав метод дедукції, індукції, просто включав мозок. І мозок нашіптував Сані, що він слідопит. І як справжній слідопит, Саня подався в абсолютно неправильному напрямку. Дорога, повноцінна й, за мірками Безодні, навіть широка, на якій могли б роз’їхатись маленька машинка типу «Жигулі» й бричка типу з конем і візничим, що далі стелилась перед Саньком, то більше всихалась. Вона ставала маленькою скромною стежкою — під піщаним порохом не ховались людські сліди, тут давно ніхто не ходив. Врешті-решт струмочок дороги різко завернув між двох огорож, лишаючи місце тільки для тих самих верблюдів, що шастають крізь вушко голки в царство Боже туди-сюди, і для дітей семи-п’ятнадцяти років. Саня уявляв собі худих замурзаних шовковицею дівчат з характерною золотавою засмагою, з довгим нечесаним волосям, з гілляччям і листям у ньому, в коротких сарафанах — вони пробігають повз Саню, різко завертають по стежині, подоли їхніх сарафанів злітають, оголюючи прямі худі ноги, білі трусики з полуничками й вишеньками; витягуючись навшпиньки, дівчата втягують свої пласкі животи й груди до хребта і з дзвінким сміхом прослизають поміж двох огорож до царства Божого, й біжать, біжать туди, в обійми призахідного сонця. Саньок хоч би й згрупувався, хоч би що він в себе не втягнув, не пролізе він по стежці в обійми призахідного сонця і Божих ангелів з довгим нечесаним волоссям. Та поки Саня мріяв про дівчат мозок постукався зсередини до загалом бо даремної трати стовбурових клітин — кори Санькового головного мозку. «Хто?» — Саня бешкетник та пустун. «Кінь в пальто», — мозок усе ж таки волів би дотримуватися протоколу внутрішньої комунікації й не виносити її поза межі безумовних рефлексів. «Чо’?» — ніколи не знав, коли спинитись, Саня. «Хуй через плєчо! Ти, блядь, оглох? Глянь, шо там за огорожею!» — мозок знав, що ліпше прямо й доступно звертатися до свого господаря, бо гра у «Я чую голоси» та «Ісусе, це ти? Я люблю тебе!» може тривати із Саньком безконечно. Він був чистий від наркотиків от уже кілька днів, але свідомість пам’ятала й дублювала якщо не кайф, то принаймні стан наркотичного мислення.