Маша зістрибнула з ліжка й накинулась на Ваню, що валявся в пилу на підлозі в засохлій калюжці котячої сечі. Маша била його ногами, рвала, рикала, кусала; вона відгризла від нього шматок тканини, потім ще і ще, і все відгризене спльовувала на ліжко. З Вані посипався сивий рипучий синтепон, і водночас зi стелі повалили лапаті шматки такого ж синтепону, встеляючи кімнату їдкою ватою. За вікном із сірих важких хмар, що лежали безсовісно низько, на самих лишень верхівках шістнадцятиповерхових будинків, пішов беззвучний рясний сніг. Стіна снігу без найменшого шереху вкрила завіконня і все місто. Абурамбурам дивився у вікно й бачив, що творить маленька Маша. Він потупив сумний погляд, схрестив руки-дерева на грудях і вмер поряд із будинком.
Платтячко зістрибнуло з ліжка, послизнулося на синтепоні й, похнюпившись відсутньою головою, почимчикувало крізь сиву вату до шафи. Синтепон усе падав, а Маша доривала залишки Вані й, дивлячись у згасле вікно, кричала, що аж лопались капіляри в носі і цівкою в рота стікала темна кров: «Абурамбурам! Абурамбурам! Абурамбурам!».
Але велет уже вкрився інеєм, його самотнє око затягнулося холодними зимовими хмарами. Платтячко підійшло до шафи, прочинило її і, перш ніж зникнути поміж інших речей, сумно похиталося, а потім застрибнуло всередину. Двері шафи зачинились. А Маша лишилася з огризком стрічки, зав’язаної колись на шиї у Вані бантиком.
І зовсім тихо стало в кімнаті, лиш гуло приземисте небо й падав пригоршнями сніг за вікном. Маша з вогкими очима побрела крізь замети синтепону до шафи. Що ближче шафа, то важче було йти. Сніг вкривав з головою мертвого Абурамбурама знадвору, а в Машиній кімнаті синтепон продовжував сочитися зі стелі, звисати мертвою солодкою ватою. Коли Маша дісталася шафи, синтепону вже намело по пояс. Вона, долаючи опір, прочинила двері, та за ними лишень зяяла темрява й мертві сукні бездушно висіли на плечиках. «Ти де?» — проказала Маша всередину шафи. «Де ти?!» — дівчинка розпачливо перебирала подоли одягу, але там ніде не було помаранчевого платтячка. Маша стисла в руці стрічку, все що лишилося від Вані, й прошепотіла: «Пробачте». Вона сіла в шафі й зачинила за собою двері.
Потому маленька Маша ще довго, щойно прийшовши додому, кидала речі в коридорі, мила руки з велетенським милом, що випадало з долонь, оббиваючись по краях, і, перш ніж сісти за стіл, шастала до своєї кімнати й обережно підкрадалася до шафи. Вона то повільно, ледь чутно прочиняла дверцята, то різко виривала їх із корінням, аж залізні ґвинтики вилітали із завіс до центру кімнати. Та хоч би що робила Маша, в шафі панувала тиша: сукні все так само бездушно висіли — вони висіли ні про що, це були єдині речі в домі, чиє висіння не мало жодного метафоричного чи трансцендентного сенсу. Щоб вони поменше відволікали око своїм висінням, їх навіть зачиняли до дерев’яної коробки.
Маша виросла, змінилася і все забула, але звичка сидіти в шафі в неї лишилась. Коли їй було страшно чи дуже добре, чи вона прагла тиші, чи хотіла темноти, вона прослизала тихенько до шафи. За шафою ходили постарілі батьки, їхні друзі, Машині друзі, друзі всіх друзів, лікарі, кравці, продюсери, шпіци, солдати, а Маша тихенько сиділа собі в шафі й давила свої дурнуваті посмішки, вдихаючи чорну темряву. Особливо ж вона любила шафи в гостях. Нові шафи пахли покаліченим деревом, свіжими ранами меблів. Маша тихцем залазила до чужої шафи з ногами, повністю залізала всередину й сиділа там хвилин десять-п’ятнадцять, доки господар чи господиня дому не помічали, що її ніде нема. «Ти де?» — гукали вони по квартирі, губилися в трьох кімнатах, та між білих стін маленької дорослої дівчинки не було видно. А Маша тим часом сиділа тихенько в шафі й усміхалася, потім знаходила момент і так само тихо вислизала з шафи на канапу, що тулилася до журнального столика з чашками чаю й бісквітом. Господар квартири повертався після чергового безрезультатного обходу помешкання й знаходив, як нічого й не трапилось, Машу, що сиділа за столиком, підібгавши під себе ноги, з величезним шматком бісквіта за щокою. «Де ти була?» — питали її. Вона намагалася відповісти й прожувати бісквіт одночасно, потім посміхалася, тягнула павзу, показувала пальцями й руками, що розкаже, щойно дожує-і-проковтне, і з’їжджала з теми за три-чотири хвилини.
В чужих шафах ховалося щось невідоме, небачене. За ті десять-п’ятнадцять хвилин, що Маша проводила в шафах, вона встигала роздивитися фасони подолів суконь, основні кольори гардероба, вдихнути по діафрагму й видихнути назад кисло-терпкий запах поту, змішаного з парфумами. Ніде не було так багато «людей», як у їхніх шафах. Там валялися білі ліфчики з поролоном, що займав собою не лише весь простір ліфчика, а й грудей, лежали старі безвухі іграшки, заничковані розталі цукерки, а використані презервативи в прозорих пакетиках стирчали з найпотаємніших куточків шаф — звідти пахло кислим молоком і геноцидом. У шафах, куди похапцем закидалося все підряд перед спонтанним приходом гостей, лежали нутрощі їхніх господарів і стояла незвична, об’ємна тиша, як у костюмерному цехові театру під час вистави — шум, актори, життя були далеко, a тут панувала їхня потаємна присутність.