Саня плюнув на кровну образу від своїх же органів — зрештою, це він робив регулярно — й підстрибнув, вхопившись руками за огорожу. Підтягувати себе довелося кволим біцепсом, атрофованим трапецієподібним м’язом, підборіддям і шарканням туфлями по огорожі. Ззаду могло здатися, шо Саня пливе, тільки пливе він огорожею вгору. Саня таки затягнув себе на верхівку й миттю звалився з неї в дрімучу, стару вогняну кропиву. Він хотів був закричати, бо пекло йому все — обличчя, вуха, ніс, у носі, навіть крізь форму й шкарпетки пекло. Та він вчасно зауважив якийсь рух. На тому кінці двору нишпорили вовчата. Саня чув про них і не вірив у їхнє існування, звісно. Він думав, Єгорка з посіпаками просто обпоїли Валєру чимось і впаяли йому цю ідею методом якогось хитроскладеного гіпнозу. Та зараз Саня бачив, як звисали хвости, як стирчали гострі довгі вуха, як зблискувала в променях надвечірнього сонця вовча шкура, і навіть те, що серед вовчат був один побільший, схожий на підлітка. І тому Саня не закричав. Хоча йому було поганенько видно через кропиву, та все ж не вірилося, що вовки могли раптом піднятися всією зграєю на задні лапи й, відхиливши дошку в огорожі, протиснутись у дірку і зникнути. Саня ще трохи полежав. Коли ж переконався, що те, що він бачив, таки зникло, то пішов, як справжній слідопит, уперед.
Відхилив дошку, і йому відкрився крутий ґрунтовий спуск — куди той вів, видно не було. Тож Саня зціпив зуби, а кулаки стискати не став — шкіра йому страшенно пекла, пожалена кропивою. Зрештою, він кричати теж не став, просто стрімко понісся вниз — обабіч спуску, виритого водостоку, велетенські корчі дерев розпускали свої пагіння, як руки, тягнучись до пожаленого Санькового обличчя. Гілки шматували його, лишаючи криваві рани на щоках, зліва навіть смикнуло нижню губу, й вона розідраним клаптиком неохайно звисала в куточку рота.
Внизу спуску нарешті була дорога, широка дорога. За криками й дитячим сміхом Саня зрозумів, що йти наліво. Це був якийсь внутрішньо прихований край села, оаза, Порожня Земля чи проста пасторальна Шамбала. Порожня дорога виводила на Т-подібну розвилку, на якій росло дерево. Біля дерева стояла «Таврія», а за ним видніло озеро. Сідало сонце, червоними язиками воно вилизувало неспокійне плесо води, наче вичесувало ці бентежні, ці бунтівні брижі.
Вовчата тепер однозначно були схожі на мішанину дітей та вовків. Коли Саня до них підійшов, волочачи задню ногу в розідраній штанині, — він добряче забився, коли звалився, як мішок з картоплею, з огорожі, — розпухлий, весь у червоних плямах, як лишаях, з розідраною губою й набряклими сльозистими очима, до яких набилися згубні мошки, то вовчата, котрі дрібніші, закричали людським криком. Малі кинулись ховатися за старшими. Своїми запиленими, заліпленими мошкарою, зраненими очима Саньок все ж явно бачив, що перед ним на «Таврії» гарцюють діти у вовчих шкурах.