Маша замислилася над словами дитини й загострила вушка, перевівши їх до режиму підвищенної уваги та концентрації. Хоч вона й не могла розгледіти, але непомильне просторове відчуття підказувало, що дівчинка складається лише з тулуба, збитої плоті й крові та лімфи, а на місці відсутньої голови висить у повітрі розлога усмішка.
— Хочеш, зіграємо в гру? — спитала дівчинка.
— Можна, — проковтнувши слину, обережно відповіла Маша. Вона запустила руку до кишені, дістала звідтіля жменю коштовних фішок і поклала їх по центру, між собою й дитиною. На Машиних липких від поту руках лишилося просмердле котяче хутро. Безтілеса ж дитяча усмішка застигла на місці, де мала б бути голова, й замайоріла від краю до краю. Маша теж розпливлася в перламутровій усмішці.
Й обидві ці усмішки проковтнула темрява шафи. Дівчинка й Маша запустили кудись в непроглядну ніч по фішці й пошепки викрикнули в один голос: «Ю-Зе-Фа!».
Нічний рибалка
Була ніч, стояв непроглядний червень, з країв якого забута давнина суворого Кривого Рогу передавала мені привіт руками якоїсь козявки, що калатала у дзвінок про початок вересня. Літо раніше було безконечним, у нього вміщалося півжиття і три блоки жуйок «Педро», а найстрашніше, що тебе чекало в кінці — це перше вересня. Тепер літо вміщало всього-на-всього три будівельні об’єкти і три блоки «Мальборо ґолд», ну і в кінці — безконечне неподільне ні на фази, ні навіть на пори року Все. Тягуче тривале вічне Все із вжареним під зад страхом, що все це колись закінчиться таки нічим — ані тобі безсмертя, ані нанороботів, ані навіть вина. Тож життя було схоже на перманентну внутрішню обломовщину, що перемежовувалась періодами екзистенційної сверблячки в амфітаміновому угарі. Треба було бігти — і я біг.
Тоді я працював на оздобленні будинків і покидав об’єкти останнім, вже коли господарі міцно вростали у свої нові дивани в своїх нових стінах нових будинків.
Валєра був хорошим пацаном, середнім водієм і зовсім так собі депутатом. Тобто, як водиться, він спершу був посереднім водієм, а потім хтозна як став так собі депутатом, але був хорошим пацаном. Він, у принципі, знав майже все, що треба знати хорошій людині тут: як кришувати бізнес, що треба допомагати друзям і родині, як місяцями не з’являтися на робочому місці, тобто у Верховній Раді, і як нікому не перейти дороги. Тож Валєра був хорошим пацаном. На початку червня під мою руку потрапило два його об’єкти — однакові будинки з ділянками під басейн, які, як виявилось, треба було зробити різними. Валєрі так сподобався план розробленого для нього студентом КІБІ проекту будинку, що він тільки по факту зрозумів — дві абсолютно однакові будівлі на різних кінцях села ох аж як паляться. Хоча у Валєри все було офіційно: офіційна дружина, офіційна коханка й офіційна робота, на яку він втікав, аби лише не чути претензій двох попередніх офіційних.
Валєра міг годинами тинятися мармуровими коридорами Верховної Ради, ностальгічно роздивляючись у себе під ногами зелені килимки з характерним плетеним орнаментом обабіч. Як доріжки у фастівському дитинстві самого Валєри, як доріжки в квартирі у моєму далекому Кривому Розі, як доріжки по всій радянській Україні, на які, за легендами, при фразі одного невідомого алкоголіка своєму синові «йди попісяй на дорожку», хлопчик взяв та й попісяв. Я думаю, Валєра не міг не хотіти насцяти бодай на одну з тих доріжок у Раді бодай один раз.
«Вони самі винуваті, там крісла незручні. Ну, я здоровий мужик, мало того, шо в піджак єлі влажу, так потім ше впаяйся в цю мензурку. І всі по боках зирять на тебе свої баньки. Я такої близості з мужиками іншими, бля, не люблю», — частенько нарікав на інтимність умов у самій сесійній залі Валєра, сидячи за склянкою самогону. Тому й не любив він бувати на роботі, а тікав від сімейних проблем то в лазні, то в кулуари Ради мацати руками холодний мармур, топтати ногами зелений кашемір доріжок.
Червень підтискав, що сім днів ставав коротшим рівно на один тиждень. Із собою початок літа приніс вітри, на будівництві обох об’єктів стояли стовпи пилу. Під Києвом організувалась наша власна Арізона з грубими висохлими алкашами-будівничими, з голими торсами й зав’язаними в чотирьох кінцях вузликом футболками, які заміняли їм панамки. Ми домовилися із Зоєю Леонідівною, офіційною дружиною, що дім буде білим із блакитним дахом і бордовими воротами. А з Наташею, офіційною коханкою, що її дім буде жовтим із багряним дахом і блакитними воротами. В результаті дім Зої Леонідівни у нас вийшов багряним із жовтим дахом і блакитними воротами, а Наташин дім — блакитним із бордовим дахом і білими воротами. І коли я за черговий, витеклий, як пісок крізь пальці, тиждень приїхав обставляти будинки разом з Валєрою, що той не гребував ані вантажити разом з усіма, ані пити за бригаду будівничих, ми знайшли двох жінок в екстазі істерії.