Выбрать главу

Роботяги дивились на нас посовілими очима — на риб’ячому оці в серпанку безконечного алкотуману — і знизували плечима, мовляв, а що — гарно фарба лягла. Валєра тримався за голову й казав, протягуючи серединне «і»: «Ну пі-і-і-і-і-і-здєц», Зоя зверхньо терла собі скроні, Наташа закочувала очі й погрожувала мені фізичною розправою, підкріплюючи її класикою: «Я знаю, де ти живеш». Ставало якось невідворотно зрозуміло, що будинки доведеться перефарбовувати.

Між собою Зоя і Наташа не спілкувались, але точно знали, що у кого з’явилося нового. Нова сукня в Зої — і Наташа вже виносила мозок Валєрі, нова машина в Наташі — і вдома на Валєру чекав холодний, повний презирства і зверхності, погляд, помножений на відсутність вечері-сніданку-обіду, аж до появи обнови на колесах у законної офіційної дружини. Зою цікавила справедливість, Наташу розривали чорти й капризи. Але, в принципі, «все всіх влаштовувало». Та фраза, якою супроводжуються будь-які невірогідні побутові інтриги-скандали-розслідування наших широт. Чомусь усіх тут влаштовують напівміри, напівжиття і напівбозна-що, тільки не любов. Досі для мене лишається питанням, що ж влаштовувало Валєру? Може, десь так він уявляв собі життя успішної людини й тікав від однієї успішності в іншу, ще успішнішу успішність, про яку не соромно розповісти в кулуарах, але від якої чомусь не теплішає.

Моє життя теж штормило, дружина часто їздила надовго за кордон, я пропадав на роботі, а в моменти, коли ми обоє перебували вдома, на нас спускалося німе запитання: «І шо далі?» Ідеали юності, пам’ять про безмежну закоханість — усе це не так далеко пішло, стояло десь за порогом нашого дому й махало нам білою хустинкою, навіювало образи незабудок, що квітнуть раз по раз, через рік. Мало бути б і тут щось таке, що оживає, якщо не через рік, то хоча б іще хоч коли-небудь.

Уже під пильним моїм наглядом будинки були перефарбовані в оригінал обраних кольорів. Сусіди потроху висаджувалися з того факту, що вони потрапили до щільних лещат двох збентежених своїм статусом самок, які, так чи інакше, ділили цілого народного депутата, а по суті — якусь частину статків цілої країни, між собою. Ревно ділили, пильнуючи, аби статки від Валєриного дикого капіталізму ділилися рівно-на-рівно, за найкращими мріями Маркса й Енгельса, яких теперішнє покоління дітей вважає однією людиною. Рівно одним Марксом, якого звали Енгельс і який написав рівно один том червоної книжки «Капітал». Загалом, куди котиться цей світ, я вже знав — у безпросвітне й безсмакове, як трава на висохлому полі, Все. І все це, як відомо, минає. Ми заносили меблі, Валєра скинув піджака, відправляючи його різким чоловічим рухом, що демонструє зневагу до світу матеріального, у свій доволі таки матеріальний «лексус», і побіг з нами розвантажувати меблі для Зої. Все ж таки ієрархія, порядок, статус — Зоя Леонідівна отримувала свої меблі першою. Жінки не надто переживали щодо любові доти, доки зберігались правила ієрархії й закони капіталу.

Мені дзвонила моя дружина, пояснюючи: якщо я негайно не приїду, то навіть на нашому розлученні не буду присутній.

І я мовчки впрягався в піднімання чергового дивана, зробленого в дуже викривленому нашими реаліями стилі пізнього рококо, — Валєра мав поганий смак не тільки на піджаки, машини а й, зрештою, на жінок. Дві офіційні, окрім однакових будинків, любили ще й позолоту, ліпнину з гіпсу в формі херувимів, столи, що їх підтримували ельфи з чотирьох боків, і пафосні, розшиті срібними й золотими нитками, дивани з димком Алжиру й мотивами «Тисячі й однієї ночі».

Після першої ж ходки Валєра сказав: «Нє, так не піде». Я закатав рукави й кинувся самотужки ґвалтувати алжирський диван, але, виявилось, «не піде» — це «не піде». «Пацани, нада накатіть», — авторитарно заявив Валєра. Й невідворотно стало зрозуміло, що не бухать не вийде. Зі мною прощались вісім років мого життя, перші мої спогади про найніжніший секс у підворітті, про відчайдушно відданий секс на кухні, про вірність і дружбу, про мрії так і прожити всі наступні роки свого життя, і я запивав їх мутним самогоном із так собі депутатом Валєрою.

Наташа сказала мені: «А торшер?» Єдине, що я зміг, це зблюванути їй наостанок, оскалившись. Ну як вона могла буквально порахувати, скільки і які предмети з меблів ми занесли до Зої?

Цього вуликового колективного розуму я не міг збагнути. Жінки мені тепер здавалися злом. Усі, включаючи й мою. Хіба я знав ту жінку, яка зараз про щось плакала в трубку? Я любив її... Я не любив її більше. І хто би любив після всього того, що було?