В самогонному угарі я ледь доїхав додому. Мене зустріли пси, два потужних азіати — білі алабаї з кавовими домішками кольору на вухах і мордах. Міка і Джаґер гарцювали на подвір’ї. Я вивалився з машини, наче мішок із картоплею, і якось мене донесло до кухні. Кохана сиділа там, вона їла салат зі спаржі й білого аспарагуса. Завжди, коли вона хотіла мені показати, що я нікчема, вона готувала щось таке, що я й вимовити не міг. На першому й останньому аборті вона приготувала каре ягняти під журавлиним соусом із карамелізованими яблуками й фуа-грою. Я добре запам’ятав назву страви, більше про дітей ми не говорили ніколи.
Я відправляв у напевне мій рот білий аспарагус, іноді відчуваючи, що він насправді десь поряд моєї щоки, десь за її межами. Телефон розривали Зоя і Наташа, торшери, дивани, вбиті Валєрою шкури кабанів — вони ділили все. Я не витримав, я написав, шо їхній Валєра — хуй і йобаний воділа, а вони — галімі кури, і нехай розбираються з ним, чого він там їм не додав. Але шанс примирення в цілковитій тиші, переповненій жуванням екзотичної трави під соусом бешамель, було назавжди втрачено. Й на підлогу понеслись тарілки, красиві великі пласкі тарілки, що їх дружина привезла на нашу п’яту річницю з Амстердама. Туди ж в уповільненій зйомці, на павзах і в рапіді, відправились фужери для вина, придбані на торішню річницю, — нічого особливого, Київський завод кришталю, але я особисто вірив, що то гірський кришталь і що його видобувають гноми. Гноми Карпатских гір, майже як дружини декабристів у глибині сибірських руд... Валєра намагався мені додзвонитися, дружина продовжувала бити посуд і нищити наші подарунки одне одному. Я дивився на те все, як загнаний звір, у моїй голові пульсувало тільки одне питання: «І що далі?» Де він, той острівець надії й порятунку, де мене приймуть такого, який я є, обніжать, обмиють, зодягнуть у білу сорочку і вкладуть спати?
Я схопив Міка й вибіг із дому. Стояв непроглядний червень, з країв якого забута давнина суворого Кривого Рогу передавала мені привіт руками якоїсь козявки, що калатала у дзвінок про початок вересня. Була ніч. Тихо спали будинки обабіч вулиці, в них заколисаним сопіло чуже горе. Я більше не сподівався хай на чиє щастя, тож заспане горе вовтузилося по чужих ліжках красивих домів, майже замків. Потім гарні будівлі з білої цегли скінчились, мені довелося звертати направо й відвідати завужені, запилені дороги приземкуватих, прибитих до землі будиночків. На їхніх відкритих кухнях, під навісами, сиділо по півсела й пило, понизивши голос, за здоров’я хазяїв, за те, щоб вулиця з великими будинками провалилась к усім чортам і щоб, так чи інак, усі повиздихали. Я вів, майже гнав сніжно-білого Міка з обрізаними вухами, що надавало йому додаткової плюшевості й мімімішності, далі до озера. Пес чув мою тривогу, моє невротичне, майже свербіжне бажання спокою, й риссю нісся до води, назустріч комашинню.
Дзеркальне озеро, по краях густо засіяне очеретом, що в ньому спали дикі качки, після десятої бралося чорною темрявою. Міка йшов поруч зі мною, не полишаючи, його собача турбота була такою ніжною і зворушливою. В чорноті ночі він пробирався крізь траву й гілля повалених бобрами дерев білою плямою. Стежка навколо озера провалювалася в густий ліс, що поночі ставав стіною з огризками зловісних контурів. Густа тиша раптом важкою ковдрою впала на озеро. Дорогу нам з Міком загороджували велетенські повалені дерева: «Бобри розбушувалися», — подумав я. І вирішив завтра на все забити й застрелити одного-двох гадів, щоб вони пішли собі на дно й перестали розводити й у так неспокійному світі хаос та анархію. Над центром озера вималювався напівцілий щербатий Місяць, його світло холерним сріблом заблякло на непорушному дзеркалі води. Міка підійняв лапу, щоб ступити своїм фірмовим нечутним кроком і закляк. Корені його обрізаних вух сполохнулися в бік озера, де я побачив на крихкому дощатому пірсі, що вів углиб води розбиті балки, контури рибалки. Рибалка сидів на пеньку й не рухався. Я потягнув Міка далі огинати озеро, в мокрій траві заспокоювати нерви, а потім зупинився й прислухався до тиші. Рибалка, здавалось, теж обернувся весь на слух і повів лівим боком у моєму напрямку. Він наче витягнувся і склав лапки біля грудей. Я подумав: «Стоп, який рибалка об одинадцятій ночі?» Стиха потягнув на себе Міка й пішов до розбитого пірса. Рибалка заметушився, і щойно ми наосліп під розсіяним виколи-око природним освітленням холерного, з обличчям прищавого підлітка, Місяця вибрались на перші хиткі дошки, як рибалка згрупувався і з кінцями шубовснув у воду. «Ей!» — закричав я. «Ей!» — відбилось від води й понеслося на той бік очеретів. «Що за...» — промимрив я вже собі під ніс і ледь не провалився ногою між дощок в озеро. Із вкритої по краях зеленою гуашшю води стирчали чи то чиїсь руки, застиглі в агонії заклику про допомогу, чи то корчі дерев, що їх погризли бобри. От кляті бобри, завтра конче треба буде пристрелити одного-двох.