Мама ж кріль, чиї очі горіли червоним сказом, роздирала на собі все у шмаття, хоч воно й не надто відрізнялося від того, що дівчинка ще вчора вважала за сукню.
Мала дістала з клітки умовну маму-кроля, зв’язавши їй лапи, щоб та не роздерла часом рук та обличчя, й кілька разів дала по голові, примовляючи: «Ти негарно себе ведеш, так себе не ведуть хороші мами». Й понесла зв’язану тварину в дім.
На кухні кипіла почорніла каструля, все приміщення заповнив їдкий запах вареної капусти. На високому столі лежали кравецькі ножиці, тугі, з зеленими ручками, шматки тканини у квіточку, нитки з голками. Кріль увесь час крутився й біснувався, він намагався, як риба, вислизнути з тугих дитячих обіймів. З ним почало коїтись неладне, ледь забачив пару з каструлі. Й дівчинка, і кріль десь глибоко в душі здогадувались про сумісність окропу й кроля, але поки що далі нової сукні справа не йшла. Мама-кріль мала б ходити охайною.
Дівчинка поклала кроля на високого стільця, потім підсунула стільця до столу й нарешті вилізла на нього сама. Далі вони перебралися на стіл. Стара капуста — дівчинка вже перевіряла — вариться довго, інакше неїстівна гіркота й жорстка волокнистість ніде не діваються.
Кріль, забачивши одним оком ще й ножиці, геть закляк і прикидався вже мертвим. Мала ж прикладала до нього кремову тканину у вицвілу квіточку й щось зосереджено різала, зшивала, потім, примірявши, розривала й продовжувала знову. Тканина прекрасно зшивалася й розрізалась, а дівчинка косилась на кролячі вуха. Врешті, коли сукня була готова і вдягнена, мала зафіксувала тварину, яка з острахом чекала, коли ж це все скінчиться. Затим взяла ножиці й пропустила крізь них довгі сіро-чорні вуха, що супроводилось несамовитим виском, котрий миттю підтримали кролі знадвору, які почали метушитися й давити одне одного. Дівчинка сиділа вся в крові і з останніх сил відрізала — під сиренне виття піддослідного — залишки другого вуха. Кріль звивався, кричав — з його вух витікала кров.
«Не так легко, як із тканиною», — подумала дівчинка й спробувала пришити вухо до навіженої тварини. Та це виявилося ще важчим. Зрештою, мала туго позав’язувала кролю відрубки вух шматками кремової тканини у вицвілу квіточку. Тепер кріль був схожий на якусь там африканську маму. Дівчинка лишила шоковану тварину на столі, принісши їй до пари розпластаного в апатії тата-кроля з перев’язаною ногою. Потім наносила ще кролів, посадивши їх на стільці, — це вони прийшли в гості до неї, тата-кроля й мами-кроля.
— Ви такі гарні, — промовила дівчинка, сумно присівши поряд із ними на столі.
— А ви теж бачили ту дівчину з вогненним волоссям? Еге ж, тату-кріль? Як ви думаєте, хто вона така?» — і дівчинка приклала вухо до тата-кроля.
— Гм… а я думаю, вона принцеса лісу. От я — принцеса Мису, й мені не можна до лісу. Отже, їй не можна до нас. Та одного дня вона обов’язково запросить мене до себе в гості на чай.
Дівчинка порозкладала перед кролями гарячу варену капусту — такий був у них усіх обід. Потім вона танцювала з гостями. Особливо ж танці сподобалися скривавленій мамі-кролю — жінкам завжди подобається кружляти, лишаючи червоні сліди на підлозі.
Наступного дня, коли й мама-кріль, і тато-кріль задубли від холоду й наглої смерті, дівчинку торкнуло неприємне відчуття, що стало гризти її спершу далеко, а потім усе ближче й ближче підбираючись до гортані. Вона зрозуміла, що вчинила недобре. А головне, що виправити цей вчинок ніяк уже не можна.
Тата-кроля й маму-кроля хоронили всією колонією. Чорні кролі то по двоє, то по троє сиділи на пагорбах навколо неглибокої ями, в яку закатовані тваринки й не поміщались належно. Кролі не розбігалися, мирно собі жували рештки сухої трави, поки дівчинка заривала трупики й плакала.
Зима на Мисі була холодною й вогкою, від цього здавалося, що тебе пронизують тисячі голок, щойно ти опинявся знадвору. Сірі важкі хмари переганяв із-за моря, з тих невидимих берегів, поривчастий вітер. Небо ставало щодалі попелявішим. Частинки важких металів впліталися до невагомої пари тремким законом смерті й тягнули небо донизу. І коли воно наближалося надто близько до землі, з нього випадав сніг.
Дівчинка з дому тепер виходила рідко, переважно щоб погодувати кролів, яким найбільше діставалося від здичавілих зимових вітрів, що несли у своїй основі лід, а в своєму серці — смерть.