Одного зимового ранку вітри раптом ущухли і з низьких хмар просто полетів тихий лапатий сніг. Небо й море затягнулися білосніжно-білим — неосяжна молочна тиха порожнеча розтеклася за вікном. Дівчинка в легких, намотаних на ноги, чунях, накинувши діряву шерстяну шматину, задивована й здивована, вийшла з дому. Вона собі йшла, а сніг собі падав, обриси дому, воріт ще тримали певне відчуття реальності в безвітряному білосніжному вакуумі. Навіть кролі сиділи тихі й заворожені. Дівчинка вийшла за ворота, там відкрилося неосяжне помертвіле біле ніщо. Вона ступала вперед обережно, пам’ятаючи, що через двісті сорок два кроки буде урвище — її фактично тягло і кликало туди, на край. Дім позаду, наче ґумкою, стирала стіна пунктирного снігу.
Дитина йшла тихим поступом у цілковито білому просторі без особливих орієнтирів — де північ, де схід, де південь, де захід — все, зрештою, сходилося тут, у її сонячному сплетінні, всі сторони світу і всі меридіани. Вона рахувала про себе кроки, аж допоки земля під ногами не скінчилася й мала не зупинилась на самому її краю. Біле море під білим небом із білим сонцем затягнуло білою кригою. Дівчинка дивилася на цей зовсім білий світ і не впізнавала в ньому звичного Мису. Десь вдалині — крізь падучий сніг — дитина розгледіла невеличку рухливу цятку. Можливо, це хтось ішов у напрямку Мису по зледенілій кірці моря. Раптом сніг повалив сильніше, дівчинка занепокоєно закліпала віями, струшуючи пухнасту воду з повік — але марно, — рухливу цятку закрило білою стіною. Мала занервувала й несподівано для себе вигукнула в шурхітливу тишу: «Гей! Гей! Я тут!» Та хоч би як голосно вона волала, її слова, як і вона сама, не могли покинути Мису. «А-а-а-а-а-а-а-а! — закричала дівчинка і вже тихо, зовсім тихо додала: — Я тут. Зовсім сама».
Раптом білу імлу десь далеко на горизонті прорізала блискавка. З-за обрію сунули важкі чорні хмари, знизу піднявся холодний сильний вітер, заточуючи сніжинки в крижані голки. Дівчинка ледь не звалилася з Мису й побігла, прикриваючи обличчя руками, до будинку.
Діставшись дому, вона кинулась, переборюючи потужний вітер, закривати кролячі клітки брезентом, скрученим на дашках. Але напнута ворожим вітром матерія її не слухалась. Малій вдалося закріпити кілька тросів, і праве кроляче крило опинилося під захистом. Тварини вищали й плакали. І щойно дівчинка подумала, що було б добре занести їх у будинок, як почула стогони. З білого мутного ніщо, яке валило з-за лісу, виринали жахливі утробні крики. Вона придивилась до хуртовинної імли, але — крім звуків і непробивної сніжної стіни — нічого. Раптом дитину знову скрутило, її голову стисло у скронях. Мала вчепилась за двері, заповзла у дім. Шум бурі наростав. За вікнами стало враз чорним-чорно від низько впалих хмар, що вже просто вляглися на землю здутими вагітними животами й розтинались, як вени, застеляючи світ темною кров’ю.
Крізь хуртовину й припадок трясучки дівчинка побачила як наяву Марту в осінньому, не за погодою зодягненому, пальті. Марта безцільно йшла хуртовинними вулицями нічного міста, розгублена, депресивна. Вона розвернулася до вітру спиною, торуючи собі дорогу в заметілі. Аж раптом вперлася в груди незнайомому чоловікові. Зі снігу виринули й інші чоловіки і стали напівколом. Марта спробувала втекти, але перший міцно схопив її за руки, різко розвернув і ножем споров їй пальто знизу догори, і споров під ним одяг, лишаючи голе тіло в прорізі розідраного шмаття. Чоловік узяв її за шию, придушив, наче витягував, мов ту гуску, за горло вгору. Марта від задухи закліпала очима, зіниці закотилися — верхнє віко проковтнуло зеленого кружалика, як море поглинає сонце. Чоловік дістав зі штанів свій член і, присідаючи під Марту, вставив його в неї. Вона захрипіла, як поранена тварина. Сніг продовжував іти, чоловік продовжував вгачуватися в Марту ритмічно, жорстко. Інші, як гієни, чекали своєї черги. На все це, схвильовано поправляючи окуляри, дивився молодий хлопець Артур, дивився вкрадливо і з цікавістю — і в його голові спалахували нові ідеї. Світло небувалої краси, сонце осяяло його тоді, й він нарешті зрозумів... А потім сніг проковтнув усе: і видіння, й Марту, і дівчинку, яка плакала, тримаючись за голову під велетенським столом у домі на Мисі. Й настало біле невагоме ніщо.
Дівчинка прийшла в себе, коли знадвору вже все було спокійно й тихо. З вікон валив сивим світлом день. Аж раптом двері відчинилися.
Мала миттю вдихнула побільше повітря, набивши ним щоки, які тепер скидалися на набряклі лімфовузли, затамувавши подих; вона згрупувалась і зарилася глибше в шкури.
У двері зайшов спершу сніг, а за ним зайшли й ноги в широчезних чоботях і в довгій лахмітній спідниці. Руки тих ніг закрили за собою важкі двері. Судячи зі спідниці й тонких щиколоток, той, хто увійшов без дозволу, був жінкою. Жінка струсила з себе грайливо сніг. «Доведеться тепер прибирати», — невдоволено пронеслося в голові у дівчинки. Потім ноги вочевидь і повільно крутили тулубом уліво і вправо, роздивляючись, куди ж вони, ці ноги, цей тулуб привели.