Дитина й забула, що вона не дихає, а тільки сидить, як жаба з надутими щоками. Вона гикнула й видихнула водночас. Під стіл миттєво нагнулася жінка, її каштанові кучері спали на обличчя — на дівчинку дивилася волоссям зашторена мара, що провисла під стіл, наче поламана лялька на міцних ногах. Дівчинка скрикнула. І жінка вмить присіла, розгрібаючи спритними швидкими пальцями волосся з лиця. З-під замету кучерів виринуло усміхнене і знайоме обличчя. Така схожа на Марту жінка дивилася спантеличено на дитину, не розуміючи, які саме емоції викликає в неї ця дівчинка.
— Хто ти? — раптом промовила жінка. І дівчинці нічого було відповісти. Вона дівчинка, просто дівчинка з кролями на загубленому, всіма полишеному Мисі.
— Хто ти? — ще раз запитала жінка.
— Ніхто, — відповіла дівчинка й уперше почула, як відповідає кому-небудь ще, вперше взяла участь у тому, що нормальні люди називають діалогом. Вперше у своєму житті бачила живу людину ось так поруч, ось так навпроти.
— Як тебе звати? — не вгавалася жінка.
— Ніяк, — вагаючись, відповіла дитина.
— Але так не буває. У всього є ім’я. Поглянь, це стіл, — і вона торкнулася рукою стола, — це підлога, — й обидві долоні поклала на підлогу, а потім і сама прилинула до неї вухом.
— А я, — жінка випросталась і приклала руку до свого сонячного сплетіння, напинаючи грудну клітину, мов вітрила, — я Марта.
Дівчинка дивилась на Марту, як на диво — як легко й невимушено та говорила, рухала бровами, розкривала красивого рота. Дівчинка мовчала, не знала, що мала б відповісти.
— Хочеш, я назву тебе Лія? — запропонувала жінка, поклавши руки собі на живіт.
— Не знаю. А це гарне ім’я? — перепитала мала, відчуваючи гостру потребу заритися в Мартині обійми.
— Дуже! — й обережно, щоб не злякати її, залізла до дівчинки під стіл.
Дівчинка й Марта сиділи під столом зовсім близько, торкаючись одна одної своїми плечима, своїми руками, впритул-впритул. Дитина несвідомо затамувала подих, подумала: якщо голосно видихнути, раптом Марта зникне? І не буде більше так тепло, коли сидиш до когось близенько-близенько, впритул-впритул. Так вони й сиділи. Марта — чого, сама не знала, але всміхалася від вуха до вуха, а дівчинка Лія намагалась не дихати, не рухатись і навіть не дивитися в Мартин бік.
— Лія заковтнула багато повітря, ледь не вдавившись ним, і миттю вистрибнула з-під столу. — У мене є кролі, ходімо, покажу тобі моїх кролів! — і побігла до дверей.
— Стій! — тільки й встигла закричати Марта, ловлячи руками спорожніле повітря.
Пухка ковдра зі сріблястого снігу відбивала сонячне світло, наче дзеркало. І стояла в повітрі така дзвінка сяйна тиша, що можна було почути, як розбиваються сніжинки на поверхні снігової ковдри. Безвітряно, тихо, ясно. І по всьому двору були розкидані тушки кролів у калюжках власної крові. Мертві й розідрані, вони мирно лежали в осяйній тиші. Лія підійшла розгублено до одного кроля. Він так гарно грав у її маленькому театрі. Вона перевернула його ногою, застиглий чорний погляд не виблискував більше життям, не рухався. Може, це був і не він, може, отой, що лежав віддалік, добре грав ролі, а цей, навпаки, показав себе жахливим акторчиком? Зрештою, різниці жодної — всі кролі загинули, всі її друзі, що були поруч в її днях на Мисі. Лія заплакала, притискаючи до грудей тушку кроля.
Марта скинула останній трупик до ями, яку сама й викопала. Довбати лопатою промерзлу засніжену землю було нелегко. Жінка спітніла, почервоніла, а з рота валила пара.
Лія лежала у своєму ліжку, накрита ковдрами й шкурами. Вона не хотіла ні рити землю, ні закопувати кролів. Вона стомилась — для маленької дівчинки цього всього вже було забагато.
Марта зарила кролів у братській могилі, не розрізняючи їх ні за специфікою прикусу, ні за іншими ознаками — просто скинула, як м’ясо, і все по тому. Тільки лопатою прим’яла земляний, вперемішку зі снігом, насип, наче посипаний сіллю. Потому щось ніби шукала очима навколо, попорпалась у кишенях — дістала папірця, розгорнула його, а потім задивилася якось так поверх усього, наче й нема тут ніякого Мису й ніякої могилки з кролями, і взагалі нічого немає. Там сонце хилилось до заходу, там хвилі пінилися крилами, лишаючи морозний слід із синьої, темно-синьої глибокої води. Марта скрутила папірця в трубочку й прив’язала мотузкою до лопати-хреста-нагадування — «тут спочивають кролі» — і встромила лопату в посивілий міні-курган так, щоб вітер не зніс, а сніг не проковтнув із кінцями, щоб навесну знати, де ж вони були поховані з усіма своїми родичами, дітьми й батьками.