Лії нічого не хотілося, вона лежала на ліжку, зарившись у шкури з головою. Раптом її скроні стисло, і знову чийсь голос виштамповував у мозку прості команди: «Нагодувати. Пробачити. Відвести на Мис». Лія дерла нігтями підлогу, повторюючи: «Нагодувати, пробачити, відвести на Мис». Потім разом із дверима, що відчинились і впустили всередину Марту, у Ліїну свідомість влилося стільки світла, стільки невисловленого, що спазми враз відпустили й дівчинка відключилась.
Марта кинулась до Лії. Дитячі руки були подерті в кров. На схудлому обличчі чорніли синці, тінню втоми охайно влягаючись під очима. Довгі вії, тремкі та зворушливі на дитячому личку, лежали на міцно заплющених очах. Марта прислухалась до грудей малої й, зачувши рівне та спокійне серцебиття, видихнула з полегшенням. Вклала дівчинку назад до ліжка і вкрила ковдрою.
Коли Лія прийшла до тями, дім наповнився різними запахами їжі, а у великій кімнаті, поряд із Ліїним ліжком, потріскував та похіхікував червоний красивий вогонь у каміні. Лія всміхнулася й босоніж вибігла на кухню.
На кухні все було завеликим навіть для Марти, та жінка усе ж засмажила овочі, натовкла картоплі, наліпила з неї кльоцок.
Марта побачила, як маленькі ручки, ледь дотягуючись до кришки столу, намацували наосліп тарілки. Жінка крадькома підсунула їх ближче, Лія дотягнулася, взяла й понесла тарілки над собою — сервірувати на велетенський стіл, у два етапи добираючись до його поверхні через стільчик. Марта всміхнулася.
Лія сіла за стола й стала метляти ногами в повітрі. Коли вечеря була готова, дівчинка їла жадібно і швидко, наче щастя от-от закінчиться. Марта зупинила її й показала, як їсти повільно, що треба дмухати на їжу на ложці обережно, а не так, щоб увесь стіл заляпати. Нічого смачнішого Лія не куштувала в своєму житті, тим паче, що їла вона лишень капусту варену й капусту сиру в цьому своєму житті.
Сонце непомітно впало зовсім, і стало темно. І хоч не чутно було більше кролячих повискувань, і вітру не було, й тиша стояла така незвична, наче й неживе все навколо, наче так усе і вмерло разом із тими кролями, та все ж дівчинка почувалася затишно. Її називали тепер Лія, а в сірому безнадійному домі було натоплено й пахло їжею. Ну й вона відтак не самотня.
Лія вдягла довгу сорочку для сну й підійшла, волочачи подолом по підлозі, до Марти, обережно взяла її за руку й повела до свого ліжка. Марта пішла за дівчинкою, вклала її, й сама лягла поряд. Лія обняла жінку обома руками й навіть взяла за долоню. Марта почала розповідати щось несуттєве, щось, може, й не надто цікаве, але тембр її голосу лунав ніжно й шурхотливо, під нього так хотілося спати: «Жила-була маленька дівчинка на Мисі. Й усі називали той Мис Мисом Доброї Надії. Мис огортали бурі й шторми. І кораблі, що огинали його, пливучи до Індії, вантажені шовком, вином та оливковою олією, гинули в неспокійних хвилях. Але дівчинка чекала на всі ті кораблі. І вдень, і вночі, і в негоду виходила вона на Мис і чекала на тих, хто розбився в морі...»
І Лія, й Марта заснули.
У довгому светрі з високою горловиною, що прикривав і шию в покусах та засосах, і плечі в синцях, і зап’ястки в зарубцьованих ранах — у такому затишному светрі — сиділа Марта й пила чай із ромашкою, тримаючи чашку ледь тремтячими руками.
Лікар, манірний, весь у чорному, збирав свої речі до валізки. Він поспішав на кладовище і сказав:
— Мій племінник Йоган не зміг виплисти, захлинувся водою. Сестру застрелили в машині. Її чоловік був іще тою паскудою. Всіх разом і ховатимуть. Тож у вас воно ще якось півбіди.
Лікар закрив свою валізу надто агресивно, а потім знітився і швидко попрямував до вхідних дверей.
Віктор пошепки сказав Марті:
— Я проведу лікаря й повернуся, і ти все мені розкажеш.
Що розкажеш? Яке таке все? І так все ясно: півбіди то півбіди. Віктор стис обережно Мартин зап’ясток. А коли він пішов, вона не відразу відсмикнула руку, наче всі її реакції були загальмовані. Жінка дивилася вслід Вікторові наче дуже-дуже здалеку. Так далеко не тільки від Віктора, а й від себе самої Марта не була ще ніколи. Її погляд плив по кімнаті без особливої мети. Картинку стробило. Марту нудило, й от вона вже розглядає старі мореплавні мапи на стелі, що їх подарувала Вікторові на день народження.