Марта витирала ганчіркою Ліїне обличчя й раптом запитала:
— Ти ж не сердишся на мене?
Може, Лія і сердилась, але сказала:
— Ні, а ти на мене?
І зразу ж додала:
— Я тебе пробачаю.
— А я й не просила пробачення, тільки спитала, чи не сердишся, — промовила, хитро мружачись, Марта.
— Можеш і не просити. Я тобі все-все пробачаю, адже я тебе люблю.
Марта спершу подивилася на дівчинку питально, так, ніби намагалася зчитати якийсь інший бік, іншу зашифровану в дитяче наївне обличчя інформацію. Але жодного потаємного сенсу так і не знайшла, обняла дівчинку й сказала: «Давай я тобі розповім якусь історію на ніч. Давай?» І понесла її в ліжко.
За стінами вили вітри, собачими пащами впивались вони в балки дому, намагаючись вирвати його з корінням. Але Лію притискала до себе Марта в хутряній халабудці. Десь в іншій кімнаті стрибав неспокійний вогник свічки, теплий, червоний, розкидаючись лячними тінями по стінах. Марта розповідала історію про дівчинку на Мисі, про те, як до неї приходило багато-багато різних людей у гості, й тваринки, і камінчики, бо в усьому була жива душа, тож дівчинка ніколи не лишалася самотня.
Ранок був повний радості, повний сонця, повний морозного сонця й іскристого неба — зима відходила й забирала з собою сніг, кригу, іній та холод. Марта бігала по подвір’ю за Лією, а та голосно сміялась і кричала: «Доганяй!» А перед обідом Лія вирішила зробити Марті сюрприз і потягла її на Мис. Марта спочатку йшла так само бадьоро, як і Лія, а потім усе повільніше й повільніше. Сонце сонне, сонце хворе. В морозному повітрі вогким мокротинням відходила зима.
Лія зупинилася недалечко від краю й закричала:
— Ти знаєш, що ти мені снишся?
Але Марта нічого не відповіла, просто підійшла до краю зовсім близько. Внизу пінилося гостре холодне море. Сонце пронизувало його глибоку чорноту, ледь торкалося своїми руками, роблячи каламутно-зеленого відтінку.
Марта раптом сказала:
— Пробач мені. Я не хотіла, щоб було саме так. І в сонячних променях вона зникла услід за своїм останнім кроком.
Лія стояла й стояла, туплячись у спорожнілий простір перед себе, а потім промовила:
— Та нічого, — а з носа в неї потекла в’язка темна цівка крові.
«Застудилася», — подумала Лія, не розуміючи, що відбувається. Вона спантеличено стерла жижу з-під носа, але на руках відчула рідке тепло й побачила яскраву червону кров. Дівчинка розвернулась і, майже не згинаючи ніг, пішла додому, несучи руки перед собою вивернутими долонями вгору.
У дворі Лія зупинилася біля спорожнілих кролячих кліток, постояла деякий час і мовчки зайшла в дім, замкнула двері на засув і підперла їх важким стільцем для певності. Потім пішла й лягла і закуталася в свої шкури. Так лежала-лежала, поки її пронизало думкою, від якої дівчинка дарма намагалась втекти — це все вона, це вона повела Марту на Мис. І з-під шкур на весь дім, на весь Мис рознеслося виття маленької, дуже маленької пораненої тваринки.
Мутні весняні дощі лопотіли у вікна, розмиваючи землю в грязюку, в мул. Лія все так само лежала під ковдрами й намагалась не спати. Не спати, не думати, не вставати, не ходити, не їсти, навіть не дихати. Коли її діставало гупання знадвору, вона набирала в рот повітря, надувала щоки й не дихала, а коли щось і чула, то як крізь товщу води, десь здалеку. Сама ж вона сиділа собі десь усередині власних легень, як у чарівному лісі з кісток і продірявленої тонкої шкіри — пронизане капілярами й випуклими венами серце пульсувало замість сонця, а простір стискався собі й розширявся, стискався й розширявся. Хто тут знайде її, невідому дівчинку на всіма забутому Мисі?
Наступного ж дня у двері постукався хлопчик років одинадцяти. Лія його й знати не знала, просто їй більше не снилися Марта і Віктор, а снився хлопчик Йоган одинадцяти років. Тоді Лія вирішила не спати взагалі. Якщо Марта не приходитиме і в снах, то навіщо їй той Йоган? Навіть якщо Йоганові батьки загинули — маму застрелили, а батько відмовився покидати потопле авто без своєї дружини. Йоган все видирався й видирався з машини під водою, прагнучи кисню. Батько провів сина довгим протяжним поглядом, повним смутку й вибачень. Хлопчик плив болісно, хлопчик хотів жити, й кожною клітиною свого тіла він передавав уві сні Лії розряди високотоксичної паніки, коли так потрібно вдихнути, а навколо тільки тонни в’язкої, непроникної води. Ось тут, на глибині, бачиш потріскане мерехтливе сонце на водяному небосхилі, протягуєш до нього руку й перетворюєшся на рибу.