Лія не встала й навіть вухом не повела, коли Йоган намагався увійти в дім, так само увійти, як і Марта, без стуку, без дозволу, без ордеру й прохання. «Хто тебе в дім мій запрошував?» — обурилась про себе Лія. Потім, коли Йоган нарешті зрозумів, що тут замкнено, став безцеремонно тарабанити в двері. Тарабанив і тарабанив, монотонно, тягуче, без павз і вибачень. А Лія все лежала й лежала, і тільки щільніше натягувала на себе шкури якихось диких звірів. Коли Йоган прийшов іще одного дощового ранку й почав лупасити мокрими долонями по дерев’яних стінах, дівчинка затамувала подих, надула щоки, як жаба, й далі продовжувала лежати. Нехай цей Йоган, що так і не доплив до поверхні живим, побачить, як довго може вона не дихати, хай йому буде нестерпно прикро.
Спати Лія не хотіла, та оскільки вона не рухалась, окрім вовтузилась і переверталася час від часу на ліжку, то й спала майже увесь час. У напівдрімоту до неї стукався стоголосий дощ, нові гості, як їх назвала Марта, і час від часу — припадки.
Після зникнення Марти Лію заповнила злість — злість на Марту, злість на кролів і на когось такого, хто помістив її, Лію, сюди, на проклятий Мис. На когось такого, хто викликав у її голові спазми й припадки, трем тіла й рясним-рясну слину з рота. Хоч Лія й здогадувалася, що когось конкретно одного, кого можна за все на світі ненавидіти, нема. Але дуже хотілося, щоб він був.
Йоган тарабанив у стіни дому, а Лію стискали в лещата грізні й разом із тим ніжні припадки. В голові стробило, й дівчинку брало на крик. Розряд електричного струму розходився по всьому мозку. Було таке відчуття, що все, що всередині Лії, воно чуже, воно тут випадкове. Потім на дівчинку падала ніч, а голос повторював лиш одне й те саме: «Нагодуй. Пробач. Відведи на Мис». Потім на маленьке дитяче тіло сходив світанок, м’язи в кінцівках пам’ятали імпульси й подригувалися самі по собі, віддаючи глухим болем і тваринним страхом кудись у внутрішнє вухо, кудись туди, всередину, де сиділа Лія під велетенським серцем, що збивалося в аритмію й скрапувало кров’ю крізь провислі клапани.
Після припадків Лія прокидалася десь на підлозі. Все навколо неї було вишкрябано правилами Мису: «Не покидати. Пробачити. Нагодувати. Відвести на Мис». «Відвести на Мис, відвести на Мис», — повторювала про себе Лія й доповзала до ліжка, кутаючись у шкури, западаючи в напівсон, кудись туди — поміж снами інших людей та реальністю.
Раптом напівсон дівчинки врізався без дозволу й підготування в реальність Юкіо Такагаші. Лія стояла посеред маленької кухні, такої маленької, такої позбавленої будь-яких сподівань, що саме повітря тисло не згірш за води Йогана. Не було нічого, крім цієї кухні зі стінами вицвіло-синього кольору, картонною підлогою й підвісною стелею. Навіть іншої кімнати не було. І посеред цієї розкоші стояв у випрасуваному свіжому костюмі Такагаші-сан — він тримав у руках короткого меча й дивився довгим, глибоко втопленим поглядом на маленьку Лію. А маленька Лія дивилась на нього. Так і стояли.
Раптом Такагаші-сан, старий, злисілий до наелектризованої кволої павутини, що подекуди росла з його вкритої коричневими плямами шкіри голови, сказав:
— Маленький дух, ти пробачиш мене? — очі в Такагаші-сана пронизливі, гострі.
— Я не дух! Мене звати Лія! — закричала дівчинка, тупаючи ногою об картонний світ дрібного старого чоловіка.
— Пробач мені, нікчемному старому, божество Ліє. Більше нічого мені не лишається на цьому світі. Ти зустрінеш мене в наступному?
Знову в вікна тарабанив дощ, приводячи дівчинку до тями. В кутиках очей закисав білий слиз. Лія напружилась, підвелася — крізь розмите вікно вона побачила знайомі обриси.
— Ти? — проказала здивована дівчинка, звикла до того, що їй не відповідають.
Обрис посунув у бік дверей. Лія встала з ліжка, суєтними кроками зашаркотіла до виходу. Після стількох днів лежання м’язи ослабли — відразу мала ледь не впала, а коли підійшла до велетенського стільця і спробувала потягти його на себе, то нічого не вийшло. Ручку дверей істерично посмикували з того боку.
— За-че-кай! — напружувалася Лія й тягнула, тягнула з усієї сили.
Смикання прискорилось, а потім раптом припинилося. Дівчинка, волочачи стільця з усіх сил, що лишилися, прохрипіла:
— Ну, будь ласка, зачекай!