Але з того боку все стихло. Мала перекинула стільця й сама впала, важко дихаючи, на підлогу. Але миттю піднялася й відкрила дверний засув.
— Гарно забарикадувалася, — сказала дівчина з кублом промоклого й тепер схожого на рідку іржу волосся і зайшла в дім. З неї крапало — з одягу, з кінчиків волосся, кінчиків пальців на руках, навіть десь на губах тремтіли краплі дощу.
— Ти... ти... Я думала, ти пішла... — у Лії паморочилося в голові, й чорні плями густими візерунками проявлялися то згори, то знизу, то по центру, щойно Лія скліпувала очима.
— Ну, було весело, як ти стала кричати. Вибач, не могла стриматись, — дівчина ні разу не всміхалася, наче не вміла або мала на увазі якийсь інший потаємний сенс свого послання. А потім пройшла, озирнулась і додала: — Нічого так халупка...
Лія замкнула двері й пішла за дівчиною до свого ліжка. Дівчина залізла на нього босими ногами, обперлась руками об дерев’яну стіну й почала гарцювати ногами, високо їх підіймаючи, ніби підстрибувала. З неї спадала вода на Ліїну постіль. Потім дівчина взяла одну зі шкур, накинула на себе й пішла до дзеркала. Мала розкидала решту шкур на ліжку, щоб вони не намокли.
— Їсти хочеш? — запитала напружено Лія.
— Я? — дівчина тримала свою павзу, довгу, затяжну — нагнітала і все дивилася на Лію через дзеркало. — Ні, я тут не для цього.
Лія розслабилася й задихала рівно й повільно. Дівчина босими ногами наштовхнулась на Ліїні написи на підлозі — стала їх роздивлятися, вивчати географію письмових артефактів по всій кімнаті. Нашкрябані й покреслені істеричні послання були розкидані по підлозі, по стінах, видряпані в дереві.
— Мені сказали, що там нічого такого не написано, — промимрила зі свого закутку Лія.
— Ну, а хіба ти вмієш писати? — як щось загальновідоме й усім і так зрозуміле, запитала дівчина.
— Там написано... — почала ображено Лія, а дівчина перебила: — ...Нагодувати, пробачити, відвести на Мис. Мис не можна покидати. Й от цього ще не вистачає: не можна пробачати ніяких представників релігій, зовсім ніяких.
Лія здивовано подивилась на дівчину.
— А звідки ти знаєш?
— Це всі знають, — відповіла та, втрачаючи інтерес до розмови.
— Й Марта знала? — навіть просто після вимовленого імені Лію стисло в грудях.
— Марта? В будь-якому разі ти не можеш ховатися тут вічно. Тобто можеш, та це нічого не змінить. Ти все одно будеш тут, а вони приходитимуть, –дівчина стояла й дивилась на Лію.
— А від кого ти тікала тоді в лісі? Й чому я не можу покинути Мису? І що за лісом? Що там?
— Від лісу долинуло те саме ревіння велетенського звіра.
— Я візьму це, — дівчина зайчиком пострибала до дверей, стискаючи в руках шкуру, й вибігла назовні у зовсім літній сукні, ще й боса. Вона навіть не встигла обсохнути після дощу.
— Зачекай! — прокричала Лія, але вже нікому.
Ніхто й не відповів. Нічого не відповів. Лія визирнула у вікно — дівчина, викинувши руки вгору, неслася в бік лісу, шкура не стільки прикривала її, як виглядала на плащ. Лія бачила, що дівчина бігла, високо підіймаючи хлопчачі тонкі ноги. Над лісом лунало ревіння й наростали вібрації, але дівчина бігла прямо йому назустріч якось безстрашно і трохи жертовно.
Лія миттю кинулась до дверей, навстіж їх виштовхала, — а на порозі стояв і вимокав у потоках дощу Юкіо Такагаші. Ліїна усмішка зникла якось відразу, розмилась водою.
— Привіт, маленьке божество Ліє, — сказав він.
Лія міркувала, стоячи на велетенському стільцеві, приставленому до плити, що якби речі в домі були трошки меншими, це було б набагато зручніше. Такагаші-сан кидався їй допомагати, але виглядав таким дрібним та змоклим, що Лія навіть посміхнулась про себе.
Їй хотілося якнайшвидше дійти в цій історії до частини з Мисом, хотілося подивитись, чи все буде так само, як і з Мартою.
Дитина, звівшись навшпиньки, поставила перед старим японцем, чи, швидше, не поставила, а заштовхала на стіл-гору для нього тарілку з їжею.
— А можна води? — попросив Такагаші-сан. А потім, виправдовуючись, додав, нахилившись трохи вперед: — Даруй, я звик пити воду перед їжею.
Лія внизу скорчила незадоволену пичку, але миттю побігла по воду.
Пив Такагаші-сан неспішно, повільно, роками завченим рухом плавно перевертав склянку догори, випиваючи всю воду до краплі. Лія сиділа навпроти й жадібно видивлялася Такагаші-сана всього, теж до краплі. Вона стежила, вижидала руху, жесту, моменту, коли можна буде зістрибнути зі стільця й біжком-бігом потягнути чоловіка на Мис. Але Такагаші-сан не їв. Він відставив спорожнілу склянку вбік і відсунувся на стільці до спинки, відсунувся так, ніби хотів сказати: «Ні, ще не час, ще не скоро, ще не зараз, тобі доведеться почекати».