— Після води треба трошки зачекати, — кашлянув собі в кулак Такагаші-сан, а заодно й виправдався.
Лія розчаровано відсторонилася й теж утопла в глибині велетенського стільця. Почесала ніздрю, була засунула в неї пальця, але швидко відсмикнула руки, поклала їх охайно на стіл.
— Я така незначна людина, пробач, маленьке божество, що обтяжую тебе, — продовжував виправдовуватися чоловік. І хоч найбільш за все на світі Лія хотіла, щоб старий замовк і їв, їй стало трохи шкода його.
— Я не завжди був таким. І, здавалося б, що вже його тут дотерпіти до кінця, але... Якось нічого не вийшло, розумієш. І в мене є син. Синові без мене буде легше. Не так соромно, — чоловік понурив голову й проковтнув шматок капусти.
Лія рвучко зістрибнула зі стільця, на ходу прокричала: «Пробачаю» і, схопивши Такагаші-сана за рукав піджака, потягла надвір.
Дощ припинився, але повітря було мокрим, сопливим, в лоба вітер надував холод і мряку. Юкіо Такагаші підтюпцем біг за дівчинкою, наче ні кісток, ні власної волі в нього й не лишилося. Старий, немічний і нікому не потрібний мішок із нутрощами. Він спершу хотів щось сказати, поки Лія попереду вгрузала по самі щиколотки в чорний масний бруд заводненої землі, але потім просто видихнув і всміхнувся.
Дівчинка підбігла до краю, ледь не звалившись із Мису сама. Каміння сковзнуло, скрикнуло й понеслося з-під дитячих ніг у почорнілі обійми моря. Лія глянула вниз, та глибина не покликала її. Тоді вона поступилася місцем, обережно відійшла назад і жадібно, як і спочатку з їжею, стежила за кожним рухом Такагаші-сана. Але чоловік не видавав жодних емоцій, просто застиг, як закляк, над Мисом. Дивився спокійно в наступальні рухи хвиль, глибина дихала й говорила йому про щось своє. Лія не могла зрозуміти, не знала, як спитати, що саме з ним зараз відбувається? Море шуміло й розбивалось об скелі, але зовсім по-іншому. Такого Лія ще не чула — наче хтось повільно-повільно вдихав на рахунок «сім» і на «сім» же видихав глибоко, перекриваючи горло так, що кожен вдих і видих розтягнуто шипів. Потім Лія помітила, як ребра Такагаші-сана розходяться в такт шипінню моря, а згодом сходяться, витискаючи протяжним звуком все повітря з його легень.
— Прощавай, маленьке божество, — раптом сказав старий, усміхаючись, і ступив із Мису вперед.
Лія кинулась до краю — костюм чоловіка тріпотів, наче крила, чорні потерті крила. Хвилі не виглядали страшними, зовсім не виглядали. Білими спіненими руками море обережно вхопило його, вкрило його, сховало його і знову стало простим невичерпним морем, безіменною, як і байдужою, сукупністю солоної води.
Раптом у Лії різко стрельнуло в голові зліва. Маленький незначний розряд струму пронісся в її мозку. Дівчинка прикрила долонькою ліве око, та вже за мить усе минулося, тільки паморочилась трохи голова. Тож Лія вирішила — годі сьогодні з Мису дивитися вниз. Звісно, запитань у малої назбиралося більше, ніж відповідей, тобто навіть не так — відповідей у Лії не було взагалі ніяких.
Вогкий вітер продовжував надувати сопливиння та мокротиння. Лія витерла рукавом мокре під носом, але там, виявилось, не шмарклі, а кров.
Мала зайшла в дім, ніхто нічого не рушив, поки її не було. Вона якось різко дуже стомилася — розріджена увага межи очей, важке дихання, важкі кроки. З часу, як вона з’явилась на Мисі, мінус одна шкура й мінус усі кролі.
Заносилось на вечір. Дівчина з лісу так і не повернулась. Лії все здавалося, що от-от за стінкою заверещать, заметушаться дурні кролі чи долине стук сокири об дрова, й тоді, можливо, могла б зайти у двері Марта. Лія стояла, напружено дослухаючись до всеможливих звуків. Та їх не чулося.
Дівчинка вийшла й уперше після зимової трагедії подибала на кролячий курганчик, принаймні, почимчикувала в тому напрямку, де Марта хоронила кролів.
Віддалік од дому височів ледь помітний непоказний насип, що так само, як і решта землі, розріджувався на чорну масну багнюку. З насипу стирчало руків’я лопати з прив’язаним папірцем до його верхівки. Лія підійшла сумна й зовсім недитяча якась. Папірець шурхотів собі на вітрі, намагаючись зірватися з мотузки в мокру весняну далечінь. Лія обережно відв’язала його — непевним почерком там щось було виведено. Вона стисла папірця й поцілувала в руці.
Вдома дівчинка зняла зі стіни старий непоказний гербарій, оформлений під товсте важке скло, в миршавій вицвілій рамці. Витягла суху рослинку, яка тут бо й розсипалась на гранули та частинки, й засунула під скло вкритого кривим павутинням зморщок зіжмаканого папірчика. Слова на ньому, написані синім чорнилом, подекуди розтеклися. Хоч Лія й так не могла сказати, що ж там написано, але точно було написано Мартою.