Ніч собі непомітно вгризла шматок дня й тримала світло сонця за міцно стиснутими зубами. Дівчинка запалила свічку на кухні, пустила тіні казитися на стіні у вітальні, поклала рамку із запискою собі в голови й так і заснула, й тієї ночі нічим не снила.
Всі дні собі як один день. Довгий-довгий день із неспокійними павзами на нічні кошмари. До Лії приходили спершу історії, за ними їхні люди. Дівчинка відчувала спочатку жалість, а потім нудьгу. Вона чекала, що, можливо, дівчина з лісу прийде ще, але та не приходила.
І в Ліїн сон прокрався густий неприємний запах. Раптом її підняв на руки чоловік у костюмі веселого песика й посадив собі на коліна. Він був джерелом запаху, Лія скривилася, вже збиралась плакати. Але їх фотографували. Разом із Чоловіком-Псом їх фотографував ще один чоловік в окулярах, а поряд нього стояла жінка і всміхалася Лії, як мама. Чоловік в окулярах теж викликав страх, Лія його вже десь бачила. Він не мав неприємного запаху, навпаки, від нього нічим не пахло — порожнеча, липка усміхнена порожнеча. Того дня, коли ґвалтували Марту, він проходив повз і спокійно на все те дивився.
Жінка всміхається й протягує свою візитівку Фотографу. Лія, як крізь товщу води, все бачить-розуміє, але сказати нічого не може. Жінка забирає Лію, чорні змієподібні кучері охайно пружинять, не зраджуючи силі гравітації.
— От навіщо ти повторюєш, що розмовляти з чужими не можна, а сама даєш свою візитівку незнайомому дядькові? — дуже спокійно в цій ні для кого більше невідчутній атмосфері страху посеред різдвяних веселощів питає Лія у жінки.
А жінка їй відповідає:
— Це хороший пан, він прийде до нас пофотографувати після обіду.
А потім Лія лежить з розбитою головою, з очного яблука витікає рідина, картинка досі фокусується на рівні підлоги. А той чоловік в окулярах всаджує скривавлену дівчинку, як поламану ляльку, на мармуровій підлозі й фотографує в різних позах. У розфокусі одним оком Лія бачить поверх згорблених плечей Фотографа, як Чоловік-Пес ґвалтує жінку з чорними змієподібними кучерями, але життя в її очах уже немає. І хоч там, за ялинкою, стоїть жахливий сморід, у Ліїні ніздрі б’є розширеним простором відчуття повного ніщо.
Це саме ніщо заповнює й дрібну камеру два на три метри, де тепер перебуває Фотограф. Чоловік в окулярах дослухається. Чути, як десь далеко кричить Чоловік-Пес. Тихим буботінням його сповідує священик. Але той тільки кричить, що всі поплатяться, що всі горітимуть у пеклі, й ні в чому він не розкаюється. Троє здоровенних наглядачів ведуть його до кімнати з прозорим вікном і добре наелектризованим троном, де вже зібралися глядачі. А коли заходять, щоб підготувати Фотографа, він тільки посміхається. За мить його підсмажують, як курча, — його мізки скипають до середнього рівня просмажки, так званого «з кров’ю». І на цьому все. Священика, трьох наглядачів, пристава й начальника в’язниці охоплює всеохопна радість, що Фотографа більше немає серед живих.
Лія прокидається такою, якою не прокидалася ще ніколи, — на фізичному рівні готовою бігти, тікати, ховатися — й ставить собі одне-єдине запитання: чи можуть їй просто снитися сни, просто страшні сни? Але замість відповіді у двері стукають.
Лія стоїть по цей бік дверей, а по той стоїть Фотограф в окулярах. У нього живий погляд, верткий, він вислизає із захвату протяжного Ліїного погляду легко й невимушено. Терпкий наліт зверхності він гасить у власній слині, тому кутики його рота увесь час невимушено піднімаються.
Фотограф заходить у дім. У Лії збирається в роті слина. Та коли вона намагається її проковтнути, то виявляється, що або піднебіння її розрослося, або горло звузилось — ковтнути боляче, сплюнути нікуди. Так Лія і йде, як мишка за удавом, углиб дому. А Фотограф никає по кухні, все оглядає, торкається руками столу та стільців. Лії неприємно. Він заходить до кімнати, де вона спить. Так само оглядає все, а потім підходить до ліжка. Сідає на нього, торкається руками простирадл і шкур. Лію от-от знудить. Він втягує ніздрями запах її постелі, але сам ніякого запаху не набуває. І тут Фотограф помічає папірця за склом.
«Встань!» — кричить Лія. «Встань!» — кричить і вже тягне його до столу. Такого обурення вона ще ніколи не переживала. Про себе дівчинка повторює: «Нагодувати, пробачити, відвести на Мис, нагодувати, пробачити, відвести на Мис!» Як мантра, рятівний простий спосіб: нагодувати, пробачити й відправити на Мис. Все, що завгодно, аби цього чоловіка поряд більше ніколи не було.