Це зовсім не так, як із Такагаші-саном, який сидів, як мишка, їв, як мишка, пив, як мишка, загалом, як та мишка, тихенько собі й жив і не жив одночасно.
Фотограф доїв нарізані овочі й навіть тарілку облизав. А Лію заціпило, вона не могла поворухнутись, все дивилася на нього й дивилася. Вже б давно пора зістрибнути зі стільця, прокричати: «Пробачаю!» й потягти гівнюка на Мис. Та Лії було страшно й гидко, їй хотілося, щоб цей чоловік страждав, мучився. Але натомість він сидить, усміхнений, за її столом і, протягуючи їй порожню тарілку, каже: «Ще». І дівчинка загіпнотизованим зайчиком іде й нарізає ще овочів.
Лія стоїть чорна поряд із ним, її венами ходить страх. Фотограф їсть, і мала нарешті наважується. Не піднімаючи голови, вона смикає його за штани.
— Нам пора, — каже Лія.
— Але ж я іще не доїв, — у голосі Фотографа бряжчить сміх.
— Я тебе пробачаю, — проговорює Лія і йде до виходу.
Фотограф встає й прямує за нею.
Мис, як ніколи, сьогодні непривітний. І хоч сонце високо стоїть і тепло гріє, холодний гострий вітер дере шкіру, ломиться в легені сухотними пальцями, й море чорне-чорне, з піною в роті, несеться на гострі прямовисні береги.
Фотограф дивиться на Лію, потім вниз у злютовану воду й питає:
— І що тепер?
Лії ніхто не ставив таких запитань, всі знали, що робити, всі хотіли піти.
— Стрибай! — прокричала дівчинка.
— А ти певна, що це безпечно? — мружиться від сонця й так само посміхається фотограф.
Та ні в чому вона не впевнена, ніколи й питанням таким не мучилась — а що там далі? Але дівчинка лишень наказала знову:
— Стрибай!
Фотограф раптом відійшов від краю, розігнався і з веселим сміхом стрибнув униз.
Лія кинулась до урвища якраз тої миті, коли спінені білі пелюстки хвиль розрослися з епіцентру стрибка. Ще одна хвиля накрила те все згори, й на тому край — ні долонь, ні радості, ні вмиротворення.
До цього випадку пробачати здавалося їй просто — вона лиш казала ці слова вголос і все вже було зроблено. А зараз Лію обійняв страх, вона ніколи раніше не бачила таких людей, не відчувала такої огиди, такої скутості, наче всі її суглоби й м’язи зцементувались, а голос зник.
Вона забігла в дім і почала витрушувати, як могла, свою постіль — вибивала пил руками, змітала на підлогу невидиму субстанцію. Врешті дівчинка кинулась обнімати картину з папірцем і непомітно для себе занурилась у сон, як у воду.
Лія повільно-повільно спускалась униз на морське дно, притискаючи до грудей картину з папірцем. Вона видихала бульбашки повітря, не потребуючи щось вдихати натомість. А з глибин на гору піднімався хлопчик одинадцяти років, Йоган. Лія одразу його впізнала. Вона була щаслива його побачити, незважаючи на обставини. Неприродно блідий хлопчик порівнявся з нею, вона йому всміхнулась, але він, затримавшись на мить, поплив собі вгору. Лію ж і далі тягнуло донизу. Вона не хотіла розчіпляти рук, щоб не впустити картину, не впустити всього, що лишилося від Марти, тому щомиті опускалася нижче й нижче. Сонячні відблиски все віддалялися, темрява густішала, холод обіймав дівчинку й міцно притискав до своїх морозних грудей, як вона притискала картину.
На самому піщаному дні стояв автомобіль. Лія опустилася зовсім поряд — за кермом сидів чоловік у гарному італійському костюмі й ніжно, на останніх своїх подихах, цілував у губи застрелену жінку. З крихітної дірки в її лобі тоненька цівка крові вихристою смужкою тікала вгору, спотикалася об стелю машини й заповнювала всю її площу бордовим розрідженим туманом. Чоловік і жінка всміхалися Лії. Чоловік повільно-повільно опускав ручкою віконне скло. Потім простягнув руку дівчинці, та випустила свою картину і, взявши його за долоню, забралася до автомобіля. Чоловік протягнув її далі до жінки. Жінка міцно-міцно обійняла Лію. Раптом десь далеко зійшло сонце. Там, нагорі, запалав білий мерехтливий диск. Чоловік завів машину, й вони поїхали між каміння й водоростей, що тяглися вгору, в синій в’язкій пітьмі, з розірваним сонцем у бурхливих водах поверхні. Жінка притуляла її до себе — Лія почувалась неймовірно затишно-тепло — байдуже, що з жінки витекла вся кров і її тіло було найхолоднішим, що будь-коли доводилося відчувати Лії. Згори під дахом машини нависала темно-бордова хмара. Раптом перед автомобілем вистрибнув Чоловік-Пес. Авто зупинилося, й Лія побачила крізь лобове скло, що попереду стояв Фотограф, ладнаючи фотоапарата на триногому штативі. Чоловік-Пес запитав, чи не бажають вони фото. Й батьки Йогана вийшли, слухняно вийшли з машини. Лія щось казала й сильно смикала за руку жінку, але замість слів із неї випорскувались бульбашки, німі й безшумні бульбашки, та ліниво піднімалися вгору. Мала відпустила жінчину руку й попливла за бульбашками.