Але десь майже під самої поверхнею Лія побачила хлопчика Йогана, що той головою вниз гойдався на хвилях — такий спокійний, такий знерухомлений.
Лія прокинулася, вивалившись зі сну із залишками води, що залили всю її постіль, всі її шкури. Викашлюючи воду з легень, вона жадібно втягувала в себе повітря. А коли заспокоїлась, розібрала постіль та розвісила все мокре по кімнаті, у двері постукали.
— Заходь, Йогане, — не дивлячись, промовила дівчинка.
У дім зайшов білий-білий хлопчик із шапкою темного мокрого волосся.
Лія придивилася до нього — хлопчикові було років одинадцять, він мав витончені риси обличчя та водянисті синці під очима. Стояв на порозі тихо, трошки горблячись, піднімаючи вуглуваті плечі.
— Ти ж Йоган? — перепитала Лія.
— Так, Йоган, — відповів синюшно-блідий хлопчик.
— Тобі, мабуть, холодно? — дівчинка не дочекалася куцого кивка голови й побігла до кімнати. Дістала з комода щось схоже на великий розтягнутий светр.
Йоган сидів за столом у светрі, що той на ньому всюди збирався зморшками, й обережно їв порубані Лією овочі.
— Тобі смачно? — мала дивилася на хлопчика з цікавістю. Їй було дуже приємно, що Йоган хороший.
— Якщо чесно, то не дуже, — відповів Йоган, не піднімаючи очей на Лію. Він намагався через силу з’їсти хоча б щось із того, що дівчинка йому принесла.
— Так я й думала. Овочі давно лежать у підвалі. Колись я мала кролів, і якби досі були, може б, ми їх з’їли, — Лія ледь не плакала; з одного боку, їй було шкода кролів, якби довелося їх їсти, а з іншого, було шкода, що кролів немає й нічого запропонувати Йоганові.
— Моя мама вміла готувати кролика — у вершках чи в вині. Вона казала: щоб кроляче м’ясо не було таким жорстким, треба якоїсь кислоти. Тому самих лиш кролів не вистачило б, не засмучуйся, — Йохан говорив тихо і м’яко, дівчинка всміхнулася.
— А що ти любиш їсти? — випалила Лія.
Хлопчик відповів, що любить запеченого тунця і пиріг із цибулею.
Мала метнулася за тарілками й принесла на них нічого.
— Давай на цій тарілці буде запечений тунець, а на цій — пиріг із цибулею!
Йоган всміхнувся — не ледь, не напів, а повноцінно розтягнувся в усмішці.
Діти сиділи за столом, разом метляли ногами, пили невидимий чай із порожніх чашок та їли невидиму їжу з чистих відполірованих тарілок.
А потім Йоган раптом сказав:
— Я думав, я стріну десь тут маму з татом. Або, принаймні, якщо не стріну, то вже буду не я. Якби я міг затримувати подих надовше, якби я не боявся, то міг би жити далі... Хоча, може, воно й на краще, після всього, що з нами сталося...
Раптом двері відчинились і, бризкаючи водою поперед себе, в дім зайшов Фотограф.
— Фух... — не звертаючи уваги на дітей, почав він. — Думав, не доберуся. Цей ваш Мис — пекельне місце, варто зауважити.
Лію заціпило, вона не розуміла, як таке могло статися.
— Погано ти прощаєш, дівчинко, — Фотограф сів поряд із ними за стола.
— О, що тут у вас? Несправжній чай, несправжнє печиво й несправжні пробачення, так? — Фотограф узяв Ліїну чашку й випив. — А це смачніше, ніж те, що ти мені приносила. Малий, тобі реально повезло.
Йоган всміхнувся ніяково, а Лія намагалася згадати, що ж не так вона зробила, що не так пішло?
— Ну, я тебе не виню, тобто виню, звісно, але це логічно. Ти ж знаєш, що я з ними робив? Еге ж? По очах бачу, що знаєш. І хоч усю брудну роботу Псюка виконував сам, а я тільки фотографував, та без мене Псюка б не наважився. Якщо чесно, якби не ота жінка колись давно, я б теж не наважився.
Лія дивилася на Фотографа, який все розмахував чашкою невидимого чаю, вже давно розливши його весь, і раптом випалила:
— Я тебе пробачаю! Пробачаю!
Фотограф встав, підійшов до неї і сказав:
— Ти молодець, але я тут подумав і вирішив, що на Мис більше не піду.
Лію всю аж ошпарило, їй так стало страшно, що вона скам’яніла, не могла ні руху зробити, ні слова нормально вимовити:
— М-м-мені треба від-відвести тебе на Мис. Такі правила, — дівчинка намагалась не дивитися на чоловіка, думала: якщо такі правила, то як він може її не послухатись, вони ж правила.
— Ну, якщо такі правила, то сама і йди на свій Мис, а ми з пацаном тут лишимося, так, малий? — Йоган не встиг прийти до тями, як чоловік схопив його за коміра й викинув з-за столу.
— Йди принеси дров, а ти, малявка, сиди тут, щоб я тебе бачив.
Фотограф почав знімати із себе мокрі речі.
Йоган валявся на підлозі й тихенько скиглив. Чоловік підійшов до хлопчика, взяв і просто викинув його з дому. Далі Фотограф пішов до кімнати й почав шукати собі сухих речей. Лія сиділа, ніби прикута до стільця, вона бачила крізь брудне вікно, як Йоган, витираючи сльози й соплі, рушив за дім по дрова. За мить зістрибнула й побігла до дверей. Але Фотограф виявився швидшим — кількома рухами наздогнав, схопив дівчинку й потягнув до кімнати.