— Йогане, пс-с-с, Йогане, — шепотіла Лія. — Йогане, розріж мотузку, нам треба тікати.
Але хлопчик не реагував, зовсім не рухався.
Лія боялася сильно шарудіти, щоб не розбудити Фотографа. Тож вона підсунулася впритул до Йогана й поклала свою голову йому на плече:
— Будь ласка, Йогане... Я пробачу тобі й відведу на Мис. Для тебе це все швидко скінчиться. Будь ласка, розріж мотузку, розріж, і ти повернешся до мами з татом.
Раптом Йоган ворухнувся:
— Я нічого не можу, зовсім нічого, — його теплі сльози стікали Лії на шию.
— Ні, ні, ти можеш розв’язати мотузку. Ти можеш, Йогане, можеш.
Фотограф вовтузився, міг прокинутися будь-якої миті. Йоган став мляво, безенергійно розрізати мотузку на руках. Лія затамувала дихання й дивилася пильно, нетерпляче на Фотографа. «Ти тільки спи, спи», — думала дівчинка. Йоган нарешті перерізав мотузки й від перенапруження сповз Лії обличчям на коліна. Дівчинка швидко перехопила ножа й почала пиляти мотузки на ногах. «Голосно, надто голосно,» — боялася дівчинка. А коли все розрізала, тихенько поштурхала Йогана:
— Треба йти, треба йти на Мис. Давай.
Лія піднялась на слабкі ноги, трохи ними подриґала і стала піднімати зовсім безвольного хлопчика.
Діти підійшли до дверей. Але ж ті беззвучно не відчинялися... Лія розвернулася до Йогана і сказала: «Я тебе пробачаю». І навіть поцілувала в губи — так їй захотілося.
— А тепер слухай...
Йоган погодився і всміхнувся Лії. Вони швидко разом і з усіх сил потягли двері на себе. Гучний зрадницький хруск роздер високий поріг. Фотограф прокинувся й побачив, що дітей уже нема.
Йоган біг швидко, дуже швидко, Лія навіть не сподівалася, що він так хутко може бігати. Сама ж вона теж бігла швидко, дуже швидко, та не так уже щоб — у бік лісу. Фотограф щось кричав услід, але куди він направлявся, Лія не розуміла, не бачила — вона втікала, втікала, як могла.
Врешті секвої стояли вже перед нею. Дівчинка заскочила до лісу, бігла хаотично, бігла, куди очі дивляться. Але, пам’ятаючи, що як дуже довго бігти, то можна повернутися назад, трошки стишила темп.
Назустріч їй раптом вискочила вогненноволоса дівчина. Вона тікала, як і Лія. Те, від чого вона тікала, було зовсім поряд, той самий невидимий страшний звір. Лія хотіла закричати: «Сюди! Сюди!», але раптом щось упіймало дівчину у свої невидимі пазурі, підняло вгору й стало відривати по шматку тіла від неї. Кров потекла спершу з відгризеної по саме плече руки, потім з ноги. Деякий час дівчина ще кричала, а потім, мабуть, померла від больового шоку.
Лія скрикнула, та миттю затулила собі рота руками, пірнула до пухнастих кущів і, припавши до землі, спробувала вповільнити дихання, намагалася взагалі не дихати, а прикинутися мишкою, сліпою, сивою, глухою, й сидіти собі нечутно-невидимо в темних густих лісових хащах.
Щойно мала заспокоїлась, як почулися кроки, легкі кроки у спайці з нервовим диханням. Крізь гілля вона бачила, як пробігають ноги Фотографа туди й сюди — він кидався розгрібати кущі, періщив лісовий мотлох ногами, ревів, як звір, і лютував. Лія затисла собі рота й носа, заклякла й не рухалася зовсім. Потім усе стихло. Дівчинка вирішила, що він десь причаївся, десь сидить і на неї чекає. Пильно витріщаючись у ніч, вона непомітно для себе заснула.
— Вставай, ну вставай, — поряд Лії сиділа в кущах дівчина з вогненним волоссям.
— Хіба тебе не з’їли? — Лія була сонна і здивована.
— Ну, як доганяють — завше їдять, я вже звикла.
— Але хто?
— У тебе своїх проблем бракує?
Раптом десь далеко почувся крик Йогана, а за ним і Фотографа. Лія здригнулась і кинулася бігти, дівчина понеслася за нею.
За будинком, на місцині, що відкривалася перед лісом, стояв Фотограф і тримав зв’язаного Йогана на мотузці.
— Дівчинко, виходь, нам сумно без тебе! — кричав Фотограф.
А Лію трусило від злості й від безпомічності.
— Чому він просто не здохне?! — прошипіла Лія. — А Йоган, я ж казала йому стрибати з Мису, ідіот.
Лія злилася.
Раптом Йоган заквилив — Фотограф відтяв йому вухо, кров яскравими бризками скропила сірий, від самого ранку втомлений, день.
— Я так розумію, вмерти він все одно не вмре! Яке прекрасне місце! Дівчинко, вертайся, ми чекаємо тільки на тебе! — кричав у бік лісу збуджений Фотограф.
— І що мені робити? — спитала налякана Лія у дівчини.
— Як завжди, — відповіла та.
— Але я не можу, я не можу, я хочу, щоб йому було погано, хочу відрізати йому ногу й вухо, я хочу, щоб його пошматували і з’їли!
Лію трусило.
— А ти відпусти це все, — дівчина раптом стала серйозною.