— Як? Як відпустити? Він там, і йому подобається знущатися над Йоганом і наді мною, й ніхто-ніхто нас не захистить. І Марта, це він дивився на Марту й нічого не зробив!
Лія почала плакати.
— Не те, щоб я мала тобі таке казати, але він така ж людина, як ти чи я, в певному розумінні, він нейтральний. Тут ти встановлюєш правила гри. А зараз ти приймаєш його правила, що все двоїсте, що світ чорний або білий...
На цих словах із глибини лісу виринули рев і гарчання.
— Це твій Мис, — залопотала дівчина, налякано озираючись у пошуках джерела реву. — І ніяке це не прокляття, як ти думаєш, ніяке не прокляття!
Ревище наростало, дівчина підвелася й кинулась навтьоки. Вона бігла з усіх сил, а щось велетенське й невидиме зачіпало гілля секвой, ледь не знесло Лію й погналося за дівчиною. Лія кинулася бігти за ними.
Вона бігла, як могла, але наздогнати швидку дівчину чи ще швидшу невидиму тварюку не виходило. Раптом дівчина зупинилася й розвернулась до чогось невидимого обличчям, рішуча і смілива.
— Не треба! Не треба! Не треба! — густо закричала Лія і кинулась до неї.
Щось невидиме, велике та слизьке, обнюхувало Лію.
— Я пробачаю її, чуєш, пробачаю! — закричала Лія прямо в обличчя тварюці, після чого та заревіла, зіп’ялась на задні лапи і впала заживо мертвою.
Щойно тварюка гупнулась на землю, вона стала видимою. Шкіра її була тугою, як у дельфінів чи тюленів, на голові — широкі кістяні виступи, наче корона, задні лапи потужні, а передні лапи-гачки маленькі й сухорляві. Напівдракон-напівриба, воно лежало на землі й умиротворено видихало залишки свого життя. Вогненноволоса дівчина стояла перед мертвою тварюкою й дивилася на неї, пильно й уважно вглядаючись у її згасле око. Й усе це без жодного сліду ненависті.
Фотограф продовжував зрізати з Йогана шкіру й гукати Лію. Врешті вона вийшла з лісу, побита, замурзана, стомлена.
— А ось і ти! — прокричав Фотограф.
Від Йогана, чесно кажучи, мало що лишилося. В закривавленому обличчі слабко вгадувався той самий одинадцятилітній хлопчик. Лії було дуже шкода Йогана й зовсім не шкода, а навіть навпаки, Фотографа.
Тут дівчинка згадала про Марту — Марта її залишила, Марта нічого, нічого не сказала їй; навіть коли все зрозуміла, нічого їй не сказала.
— Я піду до тебе, якщо ми відведемо Йогана на Мис. Від нього мало що вже лишилося, мені треба його пробачити, й ти скинеш його вниз.
Лія стояла так, щоб її крик нісся з вітром у бік Фотографа, але на такій відстані, що раптом що, то вона спокійно могла б утекти назад до лісу.
— Ні-ні, я так не граюсь, нам треба більше людей, — відповідав Фотограф.
— Нові люди прийдуть, а від нього вже жодної користі, — Лія спокійно стояла на своєму.
Фотограф посмикав за мотузку Йогана, той більше не кричав, не чинив ніякого опору, як відрізана від своїх вен маріонетка, що більше не могла, жодним чином не могла рухатись.
— Ми йдемо першими до краю, а ти станеш у десяти кроках від мене, щоб нікуди більше не втекла!
Фотограф розвернувся й повів на мотузці спотвореного Йогана на Мис.
Лія обережно пішла за ними.
На Мисі лютували вітри, пронизливі, гострі, насмішкуваті. Фотограф тримав Йогана на самім краю. До них підходила Лія. Її волосся вихрилося вгору, наче й вона, і весь цей Мис от-от піднімуться у дзвінкі байдужі небеса. Лія стояла й відчувала, наскільки вітер, що охопив її морозними пальцями до здибленого волосся на шкірі, належав їй. Лії здавалося, підніми вона руки, могла б торкнутися потужних потоків повітря, могла б і перенаправити їх самими лише своїми руками, могла б наслати й відізвати стихію. Все було своїм, все було знайомим. І на краєчку невідомої землі дівчинка відчула Фотографа дрібною і незначною подією. А почала вона з Йогана.
І так і сказала:
— Йогане, ніхто не вміє так довго затримувати повітря. Для людини це неможливо. І всміхнулася.
— Що це за пробачення таке? — збурився Фотограф.
— Я відпускаю тебе, йди собі з миром і віднайди мир, хоч би де він для тебе був, хоч би що з тобою трапилося, став ти таким із причини чи без, це вже не важливо, більше не приходь. Я тебе, Артуре, пробачаю.
Лія відпускала й чоловіка, і хлопчика, і стирала межу між добром і злом. Все для дівчинки тепер було просто проявом життя, а її особисто не стосувалося більше нічого й не обходив більше ніхто.
Раптом Йоган обхопив Фотографа руками й почав тягнути вниз, а той став відбиватися. Сил маленькому Йоганові не вистачало. Поки хлопчик і чоловік вовтузилися на краю, Лія розігналася й зіштовхнула обох униз.