Артур і Йоган полетіли в сині обійми моря, спінені пальці розкрилися й сховали в морських долонях обох. Лія всміхнулася. Сонячні промені, пробиваючись крізь холодний вітер, були теплими, ніжними.
Раптом дівчинку затрусило, вона з несподіванки впала назад, голову стисло залізними лещатами, з носа потекла кров.
На Мис вийшла вогненноволоса дівчина, допомогла Лії піднятися, стерла обережно кров з її обличчя. Дівчина задивилася на Ліїне лице й сказала:
— А ти на нього схожа.
— Що? — Лія приходила до тями з далечі припадку.
Але дівчина, як і водилося за нею, не відповіла.
— Шкода... Шкода, Йоган дуже хороший... — промимрила Лія.
— Дякую, — сказала обережно дівчина й поцілувала Лію ніжно-ніжно в щоку.
— Тепер ти теж підеш?
Дівчина мовчала.
— Я думала, ти щось місцеве, щось, що, як і я, ніде не дівається...
Вони так сиділи на Мисі удвох. Де кінчалося море, закінчувався й горизонт.
— А знаєш, що? — почала Лія. — Як тебе звати?
Дівчина всміхнулась.
— Аліса.
— Послухай, Алісо, навіщо стрибати? — Лія подивилась на неї повним сподівання поглядом.
Та Аліса тільки всміхнулася й сказала:
— Я не знаю.
— Ми ж і так мертві? — наполягала Лія.
— Ну, це ж метафора, — Аліса знизала плечима й підвелася, вивільняючись із дитячих обіймів.
Вона озирнулася й виглядала усміхненою та щасливою. Потім рушила вперед — стрімко й безповоротно, наче за борт піратського корабля.
Після чого Лія впала на землю, як нежива. Вона все лежала й лежала. Життя й покидало її тіло, і не покидало одночасно. Дівчинка відчувала, що вона до певної міри й не жива взагалі-то, але до якої саме — не знала. Що там на неї чекає після і коли зможе настати «після» саме для неї? Що для цього треба зробити? В правилах такого не було, інструкцій таких ніхто не давав.
До дівчинки підійшов чоловік. Вона ледь дихала й лежала слухняним звірятком на прохолодній землі. Чоловік підняв її й поніс у бік дому. Зморшки на його запалих щоках, на лобі і між скронями та очима говорили про цього чоловіка, що він життєрадісний, що він старий, і що більшу частину свого довгого життя звик усміхатися. А чорний скромний одяг, схожий на рясу, давав підстави припустити, що він був священиком і прийшов сюди, лишивши свого Бога позаду.
Чоловік вклав Лію в її шкури в її ліжку в її домі. Лія важко сопіла крізь незупинну кров, шо заливала горлянку зсередини. Дівчинка, вириваючись із мороку безпам’ятства, хапалася за чоловіка руками, стискала пальці на його одежі в тремтливі кулачки, закочувала очі, переривисто дихала. Чоловік злегка піднімав її, будив її, трусив її, щоб вона не давилася кров’ю, а спльовувала її в таз поряд із ліжком. Згодом Лія заспокоювалася, припиняла кашляти й провалювалася в сон. У темний в’язкий сон без світла, без поруху, без єдиного подиху. Чоловік сидів поруч, спав на дошках, ходив по кімнаті, товк овочі й варив із них суп, їв той суп сам, приносив той суп Лії. Сідав поряд із нею, підводив її, штурхав і змушував з’їсти хоч кілька ложок. У дівчинки підвищувалась температура, вона собі тихо тліла зсередини тривожним лякливим язиком полум’я. Чоловік прикладав їй до голови гарно вимочений у холодній воді шмат тканини, змочував пошерхлі запалені губи.
Він спав мало, вкрай мало, просто влягаючись де прийдеться на підлозі, підкладав долоні під голову. Якщо ж Лія плакала уві сні чи починала сопіти й задихатися, прокидався і брав її на руки й носив по кімнаті, поки вона не засинала, знову стишуючись до ледь вловимого дихання. Виходячи в сарай за овочами, чоловік по дорозі підбирав одного чи два камінці, ідеально заокруглені, відполіровані, відшліфовані роками й водою, і приносив із собою в дім. Він сидів поряд Лії, вдивлявся в її обличчя, щось шепотів самими губами й перебирав ті камінці в руці.
Віктор, лежачи на боці, пружними рухами видобував собі своє задоволення з вогненно-рудої Аліси. Аліса штовхала своє тіло йому назустріч — у короткій фрикції вона намагалась відчути Віктора якомога глибше, швидше й сильніше. Аліса стогнала, і сповзали з-під них чорні простирадла. Віктор зревів на оргазматичному пікові, зариваючись до кипи вогненного волосся. По ньому ще ходив імпульс задоволення, сідниці мимоволі здригалися. Чоловік дихав сонячним волоссям, що крім нього в усьому світі не існувало більше нічого.
Аліса розвернулася обличчям до Віктора, притислась лобом до його лоба й, не розплющуючи очей, промовила: «Залишся сьогодні. Я все розумію, але залишся сьогодні».
Віктор притис міцними руками до себе дівчину, надув їй теплого повітря в волосся, а потім заховав її собі на грудях, прикрив обома руками, як і не було ніякої Аліси. Від сьогодні й назавжди вона — частина його, стане у зворотній генезі його тринадцятим ребром, другим серцем, третім оком, янем в іні, інеєм на невчасно пророслій траві. Й навіки-віків вони будуть тим, що колись розділив грізний Бог, наказавши сліпим їм плодитися й розмножуватись.