— Але ж ти знаєш, Вогнику, що зараз неслушний час, — тримав Алісу, затислу в себе на грудях, Віктор.
— Знаю, — відповідала вона. — Такого не повинно ні з ким траплятися, це велике зло, та не я його зробила. І дуже за тобою сумую.
Аліса тихенько шморгала носом, змочуючи сльозами Вікторову шкіру.
— Вона погодилася на аборт. А там, можливо, місяць-два... — Віктор говорив.
Аліса його перебивала:
— Півроку...
— Може так статися, що й півроку. Я не люблю більше Марту, але зараз цього не зроблю.
Аліса і розуміла й не розуміла, як дитина всередині штовхалася об стінки черевної порожнини й запитувала в себе, як у Бога: «А чи не могло те статися на кілька днів пізніше, щоб Віктор устиг усе Марті сказати, все пояснити, все зруйнувати і весь біль вичерпати?»
Аліса казала собі: «Я погана людина. Яка я погана людина». Та легше їй від цього не ставало.
Все ж вона боялась того, що могло статися, й спитала:
— Ти певен, що його потрібно вбивати? А раптом він твій?
Віктор навіть не замислився.
— Ми більше року намагалися. Не думаю, щоб він міг бути моїм.
— Але все ж... — Аліса виринула з його замкнутих рук у сильне чоловіче підборіддя й дивилася великими сумними очима. Як не мудрувати, але зсередини вона була такою ж, як і Марта.
— Усе це треба знищити й забути, і не згадувати нікому й ніколи.
Віктор не хотів іти додому. Весь цей жіночий лемент, уся ця потреба відповідальності перед собою й пояснень про те, яким він був три-чотири роки тому. Чому він має досі відповідати за те, що й не він то фактично вирішив? Чи він винен, що Марта стала для нього задухою? Слово за словом, день за днем, рух за рухом — усе в ній ставало спершу звичним, вивченим, завченим, передбачуваним, а затим відразливим, відворотним, чимось таким, від чого хотілося вивернутися, як від змії, викрутитися з цупких обіймів анаконди. Аліса була свіжим подихом повітря, тим простором, що відкривався перед ним у тісному віконечку їхнього з Мартою життя. І він поспішав на ті простори, поспішав туди, але раптом завжди відкриті двері захрьопнулися з гуркотом, боляче вдаривши його по носі.
Віктор не хотів іти додому. На дворі сірий-сірий день, такий, як у грудні, коли дні найкоротші. Безрадісний та безпросвітний. Віктор сів покурити на дитячому майданчику. Невдоволена молода мама схопила дитину в дутій куртці, шапці з помпоном без особливих статевих ознак — ні тобі колір, ні фасон, ні хлопчик, ні дівчинка — так, земний космонавт, приручений силою тяжіння — схопила й понесла кудись у нагріті, освітлені приміщення. По дитині тільки гойдалка, поскрипуючи, сама гойдатися й лишилась.
Віктор вип’явся ногами на гойдалку, затис у зубах сигарету і став, присідаючи, як колись, так давно, що майже й забув, як те робиться, розгойдуватися вперед і назад. Вперед і назад. Небо здіймалося над піском і знову падало в грудневий бруд, і знов здіймалося. Віктор злітав. Йому не хотілося йти додому.
Потім він причвалав до будинку і все ще не уявляючи, як стерпить Мартин погляд, почав ходити довкола. Він дивився собі під ноги — там його увагу привернули гладенькі, відшліфовані, наче морем, зелені та коричневі камінці, що колись у минулому житті були пляшками з-під пива. Віктор підняв одного камінчика, потім другого, затим вже їх стала ціла жменя.
Йому не хотілося йти додому, тому сидів на лавці перед своїм під’їздом і перебирав у руці камінці. Потім став перекладати з однієї долоні по одному камінцю до іншої, називаючи то те, то те ім’я. А почав він хронологічно з «Марта». І чергував: «Марта, Аліса, Марта, Аліса...» На останньому камінці затнувся на імені «Марта» й почав інстинктивно й дуже швидко шукати очима ще такий самий. Коли ж знайшов, то засунув усю жменю камінчиків до кишені, а той знайдений камінець поклав останнім, проказуючи про себе «Аліса». І з тим, як йому, правда, не хотілося, пішов додому.
Віктор відчинив двері, й одразу та тиша, що вийшла його стріти, здалася якоюсь незвичною, недоброю, невідомою тишею. Роззуваючись, він гукнув: «Марто!» Але тиша не збиралася відступатись. Він повторив: «Марто, ти де?!» Й пішов квартирою. А коли проминув уже й кухню, то побачив брудну коричнево-багряну мазанину на підлозі. Віктор не хотів робити тих кроків, що йому довелося зробити. Це були кроки, найдовші в його житті. Та якими б вони не здавалися безконечними, все ж мали пункт призначення, все ж із кожною секундою наближали його до нього. Віктор прочинив двері їхньої кімнати й зупинився постояти хвилину. Одна його частина хотіла бігти до жінки з криками: «О, Боже, Марто! О, Боже...» А друга переривчасто видихала зі словами: « О, Боже, дякую, тобі, Боже...» І от усю ту хвилину стояння над трупом свого великого, але завершеного, а тому вже кілька років як обтяжливого, кохання, він не знав, із якої ноги краще ступити в це нове його життя без Марти. З якою думкою в голові він мав би кращий вигляд чи краще самопочуття, чи, може, думав би про себе ліпше? А Марта весь цей час нікуди не поспішала й лежала на ліжку, застигла, як скульптура контемпорарі-арту, із порожніми скляними очима, що блукали десь під стелею в пошуках хтозна-чого. З-під тулуба стирчали скорчені закривавлені руки. А на стіні зліва висів велетенський ватман із написаним ієрогліфом «Щя», що означає пробачати.