— Я не хочу супу! — кричала Лія і втікала від Віктора, бігаючи навколо столу.
На її радість, стіл був таким великим і розлогим, що бігати навколо нього не набридало годинами, а то й більше. Та й не той це був стіл, щоб одразу піймати капосну дитину.
— Дітям для здоров’я потрібен суп, — гнув своєї старий Віктор і рухався вже не так швидко, як колись, та навіть час від часу зупинявся і спирався руками на коліна, щоб віддихатись.
— Глянь на мене, — сказала йому Лія, визираючи з-за ніжки столу, — яка ж я дитина?
Подекуди її лице вкривали глибокі зморшки.
— Хіба бувають старі діти?
Лія стояла навпроти Віктора й дивилася на нього чистими й давно-давно знайомими очима, такими ж синіми, такими ж рішучими.
— Ні, не бувають, — відповів чоловік.
Зима приходила на Мис надовго й міцно трималася кігтястими льодами об замерзлу землю. З того часу, як по кризі припливли загадкові кораблі, Лія ходила на Мис часто.
По всьому Мисові лунали стогони скелі й чулися далекі-далекі гудки в розмитому тумані, що прийшов із моря й заховав горизонт, украв усі лінії та всі небесні геометричні фігури й світила. Загалом бо не було ні неба, ні моря, ні лінії розподілу між ними. Тільки сніг, як попіл, і туман, як попіл, і море, як попелище. А по краях видимості лежали в тумані на округлих боках велетенські кораблі з піднятими вітрилами. Лія слухала уважно, дивилась уважно: спершу резонувала скеля гучним розламистим кректанням, а потім їй відповідали далекі кораблі протяжними гудками. Мис кликав їх, але вони, застрягши посеред криги, стогнали й плакали, казали: «Ми не прийдем». А Мис усе кликав і кликав дивні кораблі. Лія раптом згадала Мартину історію про маленьку дівчинку на Мисі, що та виглядає загублені судна. Згадала і всміхнулася.
Віктор рубав дрова на подвір’ї. Лія роздувала в каміні кволий і хворий зародок вогню. Він димився, кашляв, тлів. Із ним разом бухикала й Лія, викашлюючи на підлогу згустки крові, чхала, але не здавалася. Коли Віктор заніс усередину дрова для обігріву, веселий вогонь уже миготів по кімнаті. Дівчинка всміхалася, а в роззявленій пащі посеред кімнати палахкотіли книжки.
— То ж книжки! — обурився Віктор.
— Ага, вони гарно горять, але закінчуються, — не розпізнала каверзи Лія.
— Вони не для того.
Віктор залізним гаком дістав обвуглену книжку, згризену полум’ям по краях, затушив її чорною рясою — сторінки пожовтіли в самому центрі книги чи того, що лишилось від неї.
— Схоже на записи мореплавців, — Віктор намагався розібрати літери на обкладинці.
— Кого? — Лія уважно вивчала серйозну й сконцентровану міну на Вікторовому обличчі.
— Люди, що плавали морем і відкривали нові землі. Бачиш, бачиш тут написано «...гальцями західних бе... ки... Інд...».
— Морем можна пливти?!
Лія з несподіванки навіть скрикнула. Не те, щоб вона питала, але питальні інтонації ніби самі народилися на краях її викрику.
— Це мають бути відкриття португальцями західного берега Африки.
Віктор зосереджено гортав залишки книжки й відповів згодом і мимохідь:
— Так, на ось таких от штуках. Але це старі, зараз їх роблять із заліза.
І Віктор розгорнув перед Лією жовту, висушену вогнем, книжку, показуючи картинки кораблів із прямокутними вітрилами.
Ліїні очі загорілися. Вона вихопила книжку з Вікторових рук, але та розсипалась. Лія миттю зібрала розпорошені сторінки і все те вручила йому назад:
— На, — сказала вона, — зроби, як було, й ми попливемо звідси на кораблі.
Віктору, студенту-інженеру, вже на четвертому курсі вчитися не хотілось. Його цікавили тільки пари з історії та кораблебудування. Вищу математику він любив, як спорт, пари з креслення були потрібні, і тільки проектування кораблів він не пропускав ніколи.
Віктор сидів у старій бібліотеці університетського комплексу й гортав мандрівні записи Геродота. Поряд на столі лежали на око вибрані книжки схожої тематики — про Тибет, Індію, мапи Старого світу й «Відкриття португальцями західних берегів Африки й Мису Доброї Надії». Віктор виписував собі найзахопливіші подорожі давнини до спеціального журналу, а по закінченні університету збирався побудувати корабель і повторити крок за кроком їх усі: обігнути західне узбережжя Африки в зоні найбуремніших вітрів, відкрити Америку й допливти до Індії. І поки він розглядав старі мапи й уявляв собі Стародавній Вавилон і Персію, між книжкових полиць навпроти під вантажем книг загиналася Марта з тугим хвостом світло-каштанового волосся. Старий викладач історії давньої Японії Юкіо Такагаші все діставав і діставав книжки з полиць і зводив на крихких дівчачих руках вавилонську вежу. Аж поки вона не завалилася. Професор Такагаші гнівний стояв над уламками первісних вірувань японців, а під їхніми завалами сиділа і сміялась Марта, забивши лікоть об полицю, а коліно об підлогу.