— Мені здається, я тепер добре знаю душі цих книжок. Можна їх більше не читати? — спитала Марта, потираючи забитого ліктя.
Професор щось грізно прошипів японською і пішов геть. Марта зітхнула, промимрила собі підніс, що так вона й знала, що цього недостатньо й, перетягнувши книжки на стіл, сіла їх оглядати прямо навпроти Віктора.
— Ти японка? — Віктор не міг відвести погляду від дивної дівчини.
— З якого дива? — Марта намагалася сфокусувати погляд на чоловікові навпроти і спробувати зрозуміти, хто він, виходячи з логіки побудови його висновків.
І хоч хлопець був доволі симпатичний, але його логіка належала або ідіоту, або інфантильному самозакоханому чоловікові. Ні в той, ні в інший варіант влазити Марта не збиралася.
— Ну, типу, ти знаєш японську... — Віктор уже зрозумів, що вона зовсім таки європейського зразка, а отже, він облажався й продовжує це робити.
Марта пірнула до своєї книжки з ієрогліфами й без картинок.
— А що ти читаєш? — Вікторові чомусь дуже треба було продовжувати розмовляти з дівчиною.
— Ти не зрозумієш...
Марта, роблячи вигляд, що читає, почала планувати миттєвий відступ з усіма книжками одночасно. Їй потрібен був хороший план, майже такий само хороший і гарантований, як із професором Такагаші. Лише так його можна було спинити, інакше Марті довелося б перечитати всю університетську сходознавчу літературу.
— Поясниш мені — напишеш диплом. Ти ж із кафедри східних мов, я знаю, вам уже роздали теми.
Віктор дивився на Марту уважно й водночас схвильовано.
— «Вплив синтоїзму як світогляду на середньовічний роман у Японії». Кафедра сходознавства. Ми самі по собі, — Марта всміхнулась.
Віктор машинально всміхнувся у відповідь і миттю відчув себе одороблом.
— А що він тобі сказав?
— Що сінто не зводиться до міфології мультфільмів і що я біла мавпа.
Вікторові стало смішно, але він не знав, як реагувати. Та й як сама Марта ставиться до цього? Але за кілька секунд вони вже удвох валялися під столом від сміху, шуміли й переповідали одне одному про свої захоплення — аж так, що їх обох довелося вигнати з бібліотеки.
— Твій професор дурень, ти зовсім не мавпа, хіба що трохи, — сказав Віктор Марті, коли вже настав час прощатися.
— Юкіо Такагаші дуже нещасливий чоловік, але саме через нього я тут. Він сформував те, як я думаю, чому живу. В душі він стійкий японський воїн, що вбив би себе в ім’я вищої мети.
— Хіба можна себе вбивати?
Віктор ніколи про таке не думав, але зараз йому це здалося дикістю й варварством.
— Щоб очистити. Себе і все, що ми любимо.
І Марта пішла до свого гуртожитка під запали помаранчевих круглих ліхтарів, які вмикались один за одним у спробі наздогнати дівчину.
Цілий день Лія спостерігала з вікна дому за тим, як Віктор то забігав до лісу, то вибігав із нього. Секвої у своїй інтелігентній манері сміялися над ним лише самими верхівками, так –«хоу-хоу-хоу», — бородаті, зелені. Після третього разу він зірвав із себе верхній одяг і в самих штанах став кидатися в лісові хащі. Й що лютіше кидався на них Віктор, то хуткіше хащі його випльовували. А потім він знову кинувся, як ведмідь, як тигр, як лев із прорідженою шевелюрою скуйовдженого срібла, всередину, і десь хвилин за п’ять уже тягнув із лісу рибо-дракона Аліси. Він його витягнув лише на половину хвоста, потворі не давали просунутись секвої. Віктор стояв в одних штанах, кричав у бік дому й махав руками, очевидно, мав на увазі «Що в біса це таке?»
Надвечір Лія відвела його на Мис. Вітри бісилися, море розмерзалося, крига гойдалася разом із кораблями по лінії видимості, і вже заходило на холодну, як і все тут, весну. Сонце червоними язиками злизувало тіні позаду них — одну довгу-предовгу та одну поменшу. Тіні, як і люди, трималися за руки. Лія вела знесиленого й розчарованого Віктора на самий край. Вони дивилися на чорні веселі хвилі, що пінилися й бились біля підніжжя Мису.
Наступного дня Віктор пішов до лісу, щоб знайти потрібне дерево. По тому працював, а Лія носила йому чай.
Коли він вибрав деревину зсередини й зрештою вистругав посудину, Лія заходилася розглядати його — вузького довжелезного закритого човна з горловиною, щоб визирати звідтіля та звіряти курс.
— Ти бачив, які тут бувають хвилі? Кожен день бурі, а то й шторми — ми потонемо, — Лія стурбовано дивилася на Віктора.