— У такому не потонемо. Бачиш, тут закривається, сюди ховаються весла, а горло також закривається, як чайник кришкою, бачиш?
І Віктор показав, як від проникнення води убезпечується човен.
— Ти не бійся, ми так зможемо тижнями плавати в штормах і нічого нам не станеться. Потрібна ще шкура. Гадаю, в тієї потвори вона водостійка. Хоч би що це було, воно нам допоможе.
— Вона Алісина, — промовила, між іншим, Лія.
— Тобто? — перепитав Віктор.
Та Лія більше нічого не сказала.
Він пішов до лісу, прихопивши сокиру, а дівчинка залізла до човна й почала уявляти, як траву змінить вода і як вона нарешті покине Мис.
Сон накочувався на неї, як морські хвилі, розгойдуючи човна, наче колиску, — взад-вперед, взад-вперед. Море піднімалося й падало, та вона, Лія, була захищена й у теплі — її берегли теплі рожеві стінки живої матерії. Дівчинка озирнулася довкола — вона ще не могла торкатися їх ручками, бо ще їх не мала — й почала згруповуватися до вигляду маленького закрученого організму. З такого могла б вирости змія або кит, а могла, звісно, й Лія — ніколи не вгадаєш. Їй було затишно таким пуголовком усередині теплої та приємної Марти, в її внутрішніх рожевих водах. Але раптом світло згасло і шар каламутної в’язкої води перетворився знову на холодне північне море. І не було ні м’яких стінок Мартиного живота, ні навіть дерев’яних облавків човна. Тільки морозне північне море.
Лія з жахом прокинулась у себе в ліжку, коли вже сідало сонце. Віктор ходив з боку в бік і виглядав чорнішим од ночі. Запалі синці, зморшки, що за останні кілька днів розгладилися усмішками, знову глибоко врізалися в його обличчя.
Лія помахала йому рукою.
— Що це? Що це?! — заволав Віктор, розмахуючи Мартиним папірцем перед обличчям Лії.
— Я не знаю, — Лія заплакала, їй відчулося, що підвищується температура й страшенно болить голова.
— Я востаннє запитую! — Віктор сам був не свій.
— Це Марта лишила. Але я не вмію читати — чесно-чесно, таточку, я не вмію читати.
Лія затулила очі руками й хотіла зупинити ними сльози, але ті все лилися й лилися.
— Як... Як ти мене назвала? Це якийсь розіграш, так? Це Марта тебе попросила?! Вона?! Зізнавайся!
Віктор тряс дитину.
— Я не вмію читати! Не вмію читати! Я не вмію читати! — кричала Лія.
— Цього не може бути, цього просто не може бути. Ти розумієш?
Віктор уже не кричав, він просив, він благав.
І Лія раптом зупинилася, заспокоїлась, зробила кілька глибоких вдихів і спитала:
— Що там написано?
Віктор сів на ліжко, згорбився, став зовсім старим і дрібним, наче зсохся. Він розкрив папірця і сидів над ним довго й безмовно, перш ніж почав читати.
«Вікторе, я не зможу народити нашу дитину в цей світ. Не так. Я не кинула б її ніколи, тому заберу з собою, де б я далі не пішла. Можливо, я стану каменем, і вона стане каменем біля мене. А можливо, я стану деревом, а вона травою поміж мого коріння. Або я стану морем, а вона моїм Мисом. Мисом Доброї Надії, яким ти так марив. А ти, я сподіваюся, проживеш гарне життя. Я не люблю тебе, не мучся.
Марта.»
Читаючи, Віктор почав схлипувати і з’їдати слова, хоча Лія й так усе розуміла. Вона всміхнулась і обійняла ззаду Віктора, поцілувала його в спину — вона так хотіла поцілувати свого батька, торкнутися його, знати, що він є і що його можна пробачити.
— Я пробачаю тобі, тату, — Лія всміхнулась.
Віктор взяв її за руку й поцілував маленьку долоньку.
— Що ти таке кажеш, мені не можна такого пробачити.
Але Лія була нарешті щаслива. Усмішка застигла на її обличчі, а з носа потекла багряна цівка крові, зіниці спинились десь на горизонті. Останнє, що побачила дівчинка, — мерехтливі кораблі, звільнившись від криги, піднімалися і йшли до Мису, море було спокійним. Обрієм розливалися рожеві й персикові заграви. Сонце закривало свої золоті зіниці, а кораблі з піднятими вітрилами піднімалися з води й пливли у повітрі.
Ліїна рука обірвалась і впала неживою. Віктор рвучко повернув до себе дівчинку, став її трусити: «Ліє, ні, Ліє! Тобі не можна вмирати! Ліє, сонце моє!»
Він схопив її, вибіг із дому й поніс на Мис. Повз них пропливали велетенські кораблі. Віктор стояв на самому краєві обриву, обнімав дочку й просив її не покидати його, просив у неї пробачення, й сам, не знаючи за що, пробачав, просив не йти, плакав, підвивав, заглядав в обличчя і знову плакав. А повз них пропливали, підіймаючись далі над лісом, зі скрипом і скреготом, величні й горді кораблі.
Наступного дня Віктор закопав Лію поряд із горбочками її кролів. Перед тим він поклав дівчинці до рук Мартиного папірця. Лія ледь помітно всміхалася — здавалося, що зараз вона розплющить очі та спитає, чи готовий човен і як вони його спустять на воду. Та ні, вона й далі всміхалася мовчки у своїй незворушній блідості. Віктор спершу хотів поховати її в морі, але це був її Мис, то нехай вона тут і лишається.