Як вартовий, у майбутньому я буду допомагати людям. Вважав, що буду їх захищати, берегти від недуг. Марив цією думкою про захист, і жага сили залишала мене. Не зовсім залишала, вона десь вдало ховалася, аби не зникнути взагалі з моєї голови. Наступного дня ми медитували з Адамом у підвалі, і я, переконавшись, що моє місце спокою (де мене не чіпає сила) це уявлення себе дитиною, яка почува-ється так чудово й затишно у світі казок, я порушив сеанс самозаглиблення Берелі, викрикнувши:
-Я знайшов!
Він розплющив очі і запитав:
-Що?
-Місце, у якому мені затишно й думки про силу відходять на дуже далекий задній план.
-Справді?
-Так! Коли уявляю його, то переймаюся іншим… Звільняюся від манії могутності.
-Ти впевнений у цьому? – знову перепитав Бере-лі.
-Так! Це місце таке безтурботне, змушує замис-литися над пошуком самого себе, у ньому я не почуваюся розгубленим. У ньому мушу існувати, бо не хочу його залишати!.. У ньому ніби не маю іншого вибору.
-То це чудово! – вигукнув Берелі. Він підвівся. Підійшов до свого ящика з інструментами. Переби-раючи в ньому ключі, промовив далі:
-Тобто це твій ідеал, твоє найдорожче бажання?
-Так!
-Чи зможеш ти згадати про нього, коли виникне нагальна потреба застосувати силу?
Я замислився і з невпевненістю промовив:
-Думаю, що так…
-О… То ти лише думаєш?
-Ні, зможу! – набравшись рішучості, сказав я.
-Добре, тоді сиди на підлозі там, де сидиш, не підводься, не рухайся й спробуй не опиратися ні за яких умов, добре?
-Гаразд, – здивовано промовив.
Адам витягнув молотка й кілька здорових гайко-вих ключів з ящика. Він наближався до мене, я б сказав, навіть підкрадався, у його очах горів якийсь запал, то було щось на кшталт погляду хижака, який прямує до своєї жертви. Своїм інстинктом сили я відчув з його боку ворожість і вже хотів підвестися й приглушити в ньому його зверхність. Але не зробив цього… Я зрозумів!.. Це було випробування, на якому я мав показати, що дійсно знайшов у собі дещо, що відволіче мене від сили. Я спершу отетерів, а потім почав думати про політ у країну мрій, про веселих чаклунів, почав заспокоюватися.
Перший удар по голові Адам завдав молотком. Інструмент від зустрічі з моєю довбешкою лише розлетівся на друзки. Звичайно, від потужності удару я вже валявся на землі, а не сидів. Болю не відчував, шкіра не посиніла, не зазнала жодних змін, тому єдине що стривожило мене – думка про відплату, якої я хотів завдати за таке зухвальство, за те, що хтось посмів зі мною так себе поводити. Я знав, що то в мені промовляє сила, тому ще дужче пірнув у «свій світ дитинства». На моєму обличчі спостерігалося, як тяжко мені дається боротьба з інстинктом. З інстинк-том – не з Адамом. Я мружився, кривився, заплющу-вав і розплющував очі. З усіх сил намагався не піддаватися провокаціям Адама, але він, вочевидь, поки не мав жодного наміру приглушити своє бажання перевертати мене на землі ногами й гамселити залізними ключами. Коли всі ключі вже зламалися, Берелі схватив мене однією рукою за ліву руку, іншою за ліву ногу і жбурнув у стіну. Дякувати, що місіс Крекворк мала сьогодні вихідний і не перебувала у замку, бо подумала б, що в підвалі почався землетрус. Я відчував, як в Адамові накопи-чується ще більше ворожнечі. Не відповідати силою на його силу ставало все важче. Він схопив мене рукою за горло і дивився мені в очі з жагою розірвати мене, а я боровся зі своїми думками про силу, які прагнули увірватися в «світ мого дитинства». Берелі поставив мене на ноги й ударом своєї ноги мені у груди відправив знайомитися з іншою стіною підвалу. Я впав обличчям додолу і вже не ворушився, як зовсім раптово припинив відчувати агресію з боку Адама. На мить здалося, що я подужав своє прагнен-ня сили, бажання помсти на стільки, що вже й не відчуваю його з боку Берелі. Але як виявилось, Адам самотужки зупинив своє прагнення відчайдушно гамселити мене. Ось так невимушено взяв і зупинив, за долю секунди він перетворився з навіженого, оповитого думкою про силу, на спокійного хлопця. Він підійшов, допоміг підвестися й промовив: