-Це було неперевершено. Дивовижна витримка. Тепер вірю тобі, ти насправді знайшов свій закуток…
-Так розумію не було іншого способу перекона-тись у правдивості моїх слів! – перервав його, струшуючи фарбу з одягу, яка прилипла після поцілунку зі стіною.
-А чому б і ні. Це просто й легко, – посміхнувся.
-Подивись на що перетворився твій підвал!
-Нічого, в мене так багато часу зробити ремонт… Вічність! – зухвало промовив він. – Ну що ж, думаю тепер ти готовий жити серед людей.
-Як це розуміти?
-Всі місяці, що ти живеш у мене, будучи безсме-ртним, ти бачив зі смертних лише мою покоївку. Місіс Крекворк – добра жінка, віддана, не прагне повчати, не гнівається, тому з нею легко спілкувати-ся. Але там у світі багато інших характерів, люди можуть на тебе неважно зиркнути з-під лоба чи промовити зайве слово, яке тобі не сподобається, ти розгніваєшся, твоя лють може завдати шкоди невинним перехожим. Саме тому було так важливо знайти річ, яка тебе заспокоює й не дозволяє знавісніти. Завжди пам’ятай це! Згадуй про своє місце спокою якомога частіше!
-І що ж далі?
-Сьогодні більше нічого. Ми потрудилися на сла-ву. Завтра поїдемо у місто й проведемо гарно час, погуляємо, поспілкуємося з моїми знайомими. Будемо відпочивати. Будемо розважатися.
Ми піднялися з підвалу до вітальні, Берелі діс-тав зі стелажу книгу, сів у крісло, був хотів читати (він багато читав), але я ще в нього дечим поцікавив-ся:
-У підвалі… Як ти так швидко звільнився від думок про силу? Що змусило тебе різко облишити бити мене?
-Я ж не перший рік безсмертний. Досвід і тре-нування. Ось і все! – відповів він.
-Зрозуміло.
«Теж так хочу!» – подумалось. Я пішов у свою кі-мнату, та самостійно, вже без Адама, медитував аж до самісінького наступного ранку.
***
День, коли я знову знаходився серед живих, ви-явився шаленим на нові відкриття. І перше зробив відразу, вийшовши з Адамової машини на централь-ній вулиці його рідного містечка. Він привіз нас туди о десятій ранку. Вулиця кишіла людьми. Був вихідний. Взагалі Адам казав, що всі відзначали свято нового дня чи щось на кшталт того. Погляд чоловіка, який мимовільно на мене подивився, лишень подивився, бо дещо шукав на вулиці. Він був нетутешнім – тримав у руці клапоть паперу схожий на карту… До чого це я?... Так ось, його погляд не сподобався мені, мене розгнівало, що ця особа, яка не має ніякої могутності, яка не в змозі заподіяти мені жодної шкоди, наділена можливістю жити на Землі. Так! Нехтував тим, що чоловік не володіє силою, яку маю я. Божевільні думки суперечили роздумам про захист людства, про роль безпеки суспільства у моєму місці спокою. У ту мить мені здавалося, що не варто перебувати на цьому світі, якщо ти, простий смертний, навіть не спробуєш ніколи мене, такого міцного й нестримного, здолати, а якби й спробував, то помер би без вагань. Адам помітив мій задумливий погляд:
-Вони такі беззахисні!
-Люди?
-Так… Саме тому їх треба обороняти!
-Але чому ж тоді мені хочеться…
-Позбавити його життя? – продовжив моє речен-ня Адам, кивнувши головою у бік чоловіка з мапою. – Це оманлива думка. Згодом вона... Еволюціонує… Зараз ти мислиш найпростішим чином. Усі думки сконцентровані на силі, тому й не цінуєш безсилля інших. Але з плином часу зрозумієш, що кращого життя, ніж смертне не існує.
-Чому це? Безсмертя що, гірше? – збентежився.
-Я ж тобі сказав – сам зрозумієш. Я не можу тобі насаджувати своїх роздумів. У тебе повинно бути своє бачення. Воно з’явиться, не хвилюйся.
Але на той час я в це не вірив. «Що може бути краще, ніж бути могутнім безсмертним?»
Адам провів мені екскурсію містом. До другої години дня ми дісталися центральної площі. Зібрало-ся дуже багато людей, всі бурхливо викрикували різні привітання на честь свята. Мені це дуже не подоба-лося, злило. «Чому вони радіють, вони ж колись помруть і, що далі, от що?» – бентежило питання, але звідки воно виникло, яка йому причина, так і не збагнув.
-Стримуй себе! – надоумив мене Берелі, відчув-ши мою ворожість.
Стримувати себе було легко, ніхто ж в мене не кидався інструментами, не дубасив ногами. Адам розповідав про історію площі, що вона зазнала багатьох архітектурних змін, але я його не слухав. Адже наступна думка, яка виникла: «Я б спромігся розгромити це містечко за чотири дні! Можливо, й швидше…» Але навіщо мені це здалося не розумів. «Звідки в голові з’явилася така ідея?.. Напевно, сила спонукає про таке мислити».