-Так, вони мають спокій…
Трішки помовчавши, Берелі додав:
-Всі ці діти – сироти… Вони проживають ось у тому триповерховому будинку.
-Сироти? Так багато? – мені стало не по собі, по-верталась огида до людей, але це була моя огида як смертного, а не як могутнього.
-Так. Щомісяця у цей день вони тішать людське око різними виставами. Вони не мають радощів у житті, але так радіють на сцені… Подивись на них… Маленькі актори... Такі безпорадні! – Адам простяг-нув мені до рук папірець, я розгорнув його. Насправ-ді то був виписаний чек на п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів для дитячого будинку «Сцена». – Біля сцени стоїть жінка з корзиною, бачиш? Віднеси папірець їй і кинь до корзини.
Так і зробив. Вчинок нагадав мою пожертву пе-ред тим, як мав скоїти самогубство. Та цього разу дівчина вже років шістнадцяти, яка стояла біля жінки з корзиною, подякувала мені, посміхнулася, сказала, що лише людина з душею так чинить – дасть хоч якусь милостиню нужденному. Це виклика-ло в мене гордість за себе, бо я вже не людина. А чи є в мене душа – то інше питання.
Я повернувся до Берелі. Ми додивилися виставу. Так, як надворі вже темніло, я подумав, що настав кінець нашої сьогоднішньої подорожі.
-Я ж тобі обіцяв учора розваги!
-Дійсно! І як ми будемо веселитися?
-Побачиш!
-Знову сюрприз? – запитав, проте не почув від-повіді. Берелі лише повернувся спиною і попрямував убік свого автомобіля. А я за ним.
***
Адам віз нас далеко-далеко за місто. У машині він мені прояснив:
-Енді Кернер – сирота. Вперше його побачив на одній з тих вистав, яку ми з тобою сьогодні відвідали. Йому було вісім років. Погляди маленького хлопчика на світ робилися дуже похмурими. Його батьки не були мертвими, як у інших сиріт, вони покинули бідолаху у притулку, коли тому виповнилося п’ять років. Деталей, чому так відбулося, не знаю. Але коли я його зустрів, заприсягся змінити його ставлення до навколишнього. Дізнавшись, що він має намір вступати на виноробні курси, я й собі туди подався. Кожного дня протягом трирічного навчання якоюсь старою маленькою дрібничкою, яка мала цінність для інших людей – чи то пензель для маляра, чи фотока-ртка правнуків для бабусі – я намагався його здивувати, розповідав історію цього предмета, доводив, що у світі існує багато прекрасного, заради чого варто існувати, чому варто радіти. Так захопив-ся, що ми стали друзями. Але далі товаришувати буде небезпечно. Я не старішаю, скоро він це може помітити. Я й раніше так робив з іншими людьми – розкривав дивовижність смертного життя, аби вони не гаяли часу на постійні скигління. Це ніби одне з моїх хобі… Проте у цьому випадку ще й заприятелю-вав з людиною. Так не правильно.
-Що ж ти зробиш, аби він не довідався про твою таємницю?
-Зникну з його життя, не потраплятиму йому на очі. Люди, які знають про нас, бояться нашої непереможності!... Не потрібно, щоб таких людей ставало більше.
Ми їхали довго, тому ще багато що обговорюва-ли:
-Коли ти мене зустрів, казав, що вартові мають надприродну силу. Яку саме? – запитав у Берелі.
-У кожного вартового своя. Дивуюся, як твоя досі ще не дала про себе знати… Це взагалі-то дивно… Але не хвилюйся, вона неодмінно з’явиться, ти навчишся нею керувати, застосовувати у потрібні миті… І в непотрібні! – засміявся Адам. – Зустрівши інших вартових, зрозумієш, що це не просто надпри-родна здібність – це дар, яким можеш насолоджува-тися і ділитися своєю насолодою з іншими…
Берелі відповів на моє питання, я поставив ще одне:
-Ти знав, яким я був у попередніх життях?
-Розгубленим хлопчиною… Але дуже відповіда-льним! Коли ти ставив щось собі за мету, то не відступав. Пам’ятаєш, ти хотів здати залік перед смертю? – я кивнув головою. – В одному з попередніх життів ти вчився на архітектора. Змусив себе спочатку доробити проект спорудження фонтану, який мав подарувати на річницю весілля своїм тодішнім батькам, а потім збирався випити щурячої отрути… Але не насмілився отруїти себе. Натомість після невдалої спроби покінчити з життям, ти, йдучи по дорозі до церкви замолювати свої гріхи (бо був віруючим), провалився у каналізаційний люк і розбився. Твоє тіло знайшли через три дні після того.
-Виходить, що цього разу, коли я хотів покінчити з собою, все ніби трапилося так само, але за інших обставин?
-Виходить так, та на цей раз ти ще й подарунок отримав – вічність, – відповів Берелі.
Адам зупинив автівку на дорозі посеред селища. Воно було якимось незвичним. Порожнім. Світло в людських домівках не світилося. Час був пізній, але в таку пору ще не сплять. Селище було покинутим. Жодної живої душі тут не чулося. Ми вийшли з машини. Адам подався відкривати багажник. Він витягнув з нього щось загорнуте у ковдру, щось невеличке. Предмет у ковдрі заінтригував. Берелі підійшов до мене, віддав мені таємну річ.