-Невпевнена, що це повинно бути щось таке…
-За твоїми міркуваннями виходить, що я безси-лий. Адже вже вмію, так би мовити, покінчити з собою. Я можу піти, кинутися під поїзд раз десять і при цьому залишитися живим, бо маю безсмертя! Тепер це мені нескладно! Невже не маю здібностей?
-Послухай, не можемо стверджувати цього напе-вно. Не може бути, аби вартовий був лише безсмерт-ним, не маючи чогось більш надприродного, – втішала мене Еллі.
«Але ж у чомусь маю рацію. Роблячи висновок з її слів, я не виділяюсь нічим надзвичайним серед інших безсмертних… Хоча ні, я ж не пам’ятаю своїх попередніх життів! Проте це більше нагадує виокре-млення у гірший бік».
Ми з Еллі розмовляли досить довго, опустошую-чи бокал за бокалом алкогольного напою. Вона мені розповіла, що першим вартовим став Кефф, Террі була наступною, за нею Стен, Нелл, тоді її приклика-ли, і передостаннім був Екон. Коли Еллі отримала безсмертя, вони з Террі затоваришували відразу, дівчат-вартових виявилося лише двоє в усьому світі. Ще чорнявка, яка мала здібність копіювати себе, повідала про незвичайне вміння Престона Еквіджа, нашого наглядача. Вона казала, що хоча й він лише могутній володар вічності, та також має, скоріше всього, так звану надприродну здібність, ніж натреновану навичку – він може назвати місце, у якому перебуває безсмертний у будь-який момент, якщо він коли-небудь бачив його хоча б один раз на власні очі. «Престон може розрізняти наші силуети, відчувати на далекій відстані». Отже, тепер цей власник підприємства «Сетер» знає про кожний мій крок у буквальному розумінні, тепер він дійсно став для мене наглядачем. Я був розчарований, що за мною буде здійснюватися ненавмисне спостережен-ня. Це було певним порушенням моєї свободи.
Еллі розповіла, що Екон також, як і Террі, не самотній – він має на даний момент дівчину, але вона «трішки смертна». Це шокувало мене. Чорнявка сказала, що його подружка знає про безсмертних, але як так трапилось, що у вартового з людиною склали-ся стосунки не пояснила.
Година була пізня. Вийшли з будівлі о восьмій вечора. Будучи напідпитку, все ж змогли завести свої автомобілі та дібратися додому. Ми увійшли у дім, де нас чекав Еквідж, Адам і ще один юнак… Це був Кефф! Стрункий хлопець з русявим волоссям носив на руках чорні перчатки. Він був мовчазним, лише подав руку, щоб зі мною привітатися, а потім й слова не зронив. «Напевно, через перчатки він не зможе заморозити мене, тому й одягнений у них».
-З рештою попрощався, залишилися тільки ви, – промовив Берелі. – Нарешті зможу опинитися в тиші і спокої на багато років, не доведеться ні за ким наглядати й нікого навчати… Надзвичайна розкіш!
-Ти ось так підеш? – запитала Еллі. Мене також цікавила його відповідь на це питання.
-Ми неодмінно ще зустрінемось. Я в цьому на-віть не сумніваюся! Якщо матимете відрядження у Англії, ласкаво прошу! Радий буду побачити своїх друзів!
-Й учнів! – додав я.
-Пам’ятайте, з якою метою ви перебуваєте на світі й чого маєте остерігатися!.. Вічність – це нелегкий дар, особливо для вас! Я сумуватиму за вами… Якщо зможу вичавити з себе це почуття!
Адам попрощався. Мені було не по собі. Особа, яка навчила усього, що я тепер знаю, з якої почалось моє безсмертя, покидала мене… Частинка нового життя залишала мій теперішній світ, у якому я вже готовий насолоджуватися силою й покликанням. «Він сказав, що ми ще побачимось. Чекатиму цього часу, аби знову дізнатися щось про свою сутність чи про поведінку людей, про життя, сповнене відчуттів, яких я позбавлений».
Ми провели Берелі до машини, яка мала відвес-ти його в аеропорт. Повернулися назад у дім. Престон запропонував заварити чаю та порозмовляти про моє самопочуття.
Еквідж, Еллі, Кефф та я сиділи за столом на ку-хні. Трійка безсмертних обмінялися поглядами й, смакуючи індійський трав’яний напій, Престон розпочав з питання:
-Скільки часу ти прожив, коли був смертним?
-У якому з життів?
-У тих, які ти пам’ятаєш…
-Пам’ятаю, як Адам вбив мене у двадцять років, після навчання у нього… Це був 1258 рік. Останнє своє буття прожив… Також двадцять років… – відповів, навіть не задумуючись над таким збігом. Берелі мені розповідав, що він вбив мене, аби я був молодим, коли стану безсмертним. Тут нічого мене не здивувало.
-Кожна людина має душу! – різко змінив тему Еквідж.
-Теж мені дивина? – засміявся.
-Не потрібно над цим глузувати! – застережно промовив мені Кефф, трішки розлютившись. Надалі я розумів, що розмова має бути доволі серйозною.
-А ось я не маю душі, – продовжив Престон. – На відміну від вартових, прості безсмертні не мають такої шани. Вам належить щось схоже на неї, якась її частинка живе у вашому особливому вічному тілі.