-Ми стомлюємося, коли застосовуємо свої над-природні здібності… Це єдине наше відчуття! Завдячуємо такою можливістю нашим умінням, які зберігають нашу душу, – додала Еллі.
-Вартові у цьому ракурсі нагадують смертних. Але повернімося до розмови… Кожна людина має такий собі життєвий час. Вона може прожити на світі стільки, скільки їй відведено. Потім вона перероджується, отримує нове тіло десь у іншому куточку світу. При цьому навіть не змінюючи зовнішності, що мала. Найцікавіше, що коли смертний перероджується, він проживає життя, аналогічне до попередніх: він робить однакові помилки, як от наївна дівчина, яка знову може покохати негідника, хлопець, який може знову стати негідником. Людина ніби потрапляє у цикл своїх недоліків чи переваг, вона ладна повторитися навіть у виборі продуктів харчування…
-Чи у виборі професії… – додав я, пригадуючи мамині слова про її роботу.
-Таке також можливо, – мовив Престон.
-Тобто, якщо хтось живе сорок вісім років у те-перішньому житті, то стільки ж він проживе й у наступному?
-Якщо дехто цього не змінить…
-Хто це може змінити?
-Іноді це робить безсмертний, як у випадку тебе і Адама, інших вартових, а інколи це відбувається за незрозумілих причин.
-Про що ця розмова? До чого ви хилите?
-До того, щоб ти був готовий, коли побачиш усе на власні очі! – підвищила свій голос схвильована Еллі, а потім затихла.
-Після завтра Нелл відбуває на завдання, яке вартові виконують багато віків… Ти відправишся з ним. На місці він тебе проконсультує… Звикай, адже те, що зробить він, ти також змушений будеш робити!
-Захищати людей? – запитав я.
-Саме так… Обороняти їхній мир!
На цьому Престон завершив свою розповідь. До-пивши чай, ми розійшлися по своїх кімнатах. Цього вечора не зміг заснути. З одного боку мене насторо-жила розповідь Престона. Я відчував, що там щось не те… Не те, що уявляв про роботу вартових! «Захищати людей для нас не повинно бути складним – ми ж бо безсмертні, це не має бути щось таке таємниче, про що мені не розповіли сьогодні…» Та й Еллі поводилась якось дивно. З іншого боку, Еквідж сказав, що вартові відчувають слабкість, коли застосовують свої надприродні сили. Я намагався згадати, чи відчував знемогу за час, який вже був безсмертним. Можливо, так… Можливо, якщо згадаю, то зможу відтворити ситуацію, коли це відбулося, помітити дещо, на що не звернув увагу минулого разу. Через прилив думок я не спав, цілу ніч намага-вся зайнятися справою, яка відволіче мене від здогадів щодо дня, який проведу з Неллом після завтра. Я не знайшов кращого варіанту, ніж почита-ти книгу з бібліотеки Еквіджа, що нараховувала чимало художньої літератури. До самісінького ранку занурювався у світ наукової фантастики та пережи-вань головних героїв. З цього часу я зацікавився книгами. З них стільки всього можна дізнатися про людську природу, про її здатність хвилюватися й мріяти. Сам колись був такий, був живий. «Так! Я був живий… І доки про це пам’ятатиму, пам’ятатиму, як це – відчувати, доти буду собою! Зберігатиму свою душу!»
***
«Завтра виконуватиму своє призначення! А сьо-годні?… Слід підготувати себе до відрядження… Трішки помедитувати, може, спробувати якимось чином викликати свою надприродну здібність?… А краще розпитати інших вартових, як вони вперше виявили своє вміння, проаналізувати їхні тодішні дії…» – роздумував о дев’ятій ранку, стоячи перед дзеркалом у своїй здоровенній кімнаті. Я вдивлявся у свої очі, споглядав знак на шиї. Відображення напроти – воно таке холодне, таке неживе… Я розумів, що між мною і цією картинкою немає абсолютно нічого відмінного – вона позбавлена здатності відчувати, як і я! Вказівний палець правої руки мимоволі доторкнувся поверхні скла. Зненацька відчув неприязнь до того, хто дивився на мене по той бік дзеркала… Постать була моя, але дивитися на себе не мав жодного бажання. Я одягнув нові джинси, картату сорочку, які знайшов у шафі, спустився до вітальні. У просторій кімнаті, окрім Еллі, нікого не було. Невимушено гортаючи якийсь журнал, вона сиділа на канапі у білій сукні з ромашковим візерунком. Волосся її було розпущеним, шовковистим. Незабутні зелені очі підвелися й поглянули на мене. Ми зустрілися поглядами й на секунду зніяковіли. Чорнявка сьогодні не така, як учора, від неї віяло ніжністю, скромністю, що видавалося непритаманним цій дівчині.
-А де всі? – запитав.
-Хтось, можливо, ще спить, а дехто вже пішов у своїх справах… – відклавши глянець убік, відповіла Еллі.
-Які у нас, вартових, можуть бути справи? – під-сів я до загадкової чорнявки.