-Як воно?
-А ви як гадаєте? – відповів йому і похилив го-лову.
-Це не відповідь! Ти виконав завдання? – він взяв мене рукою за плече, глибоко зазирнув у очі.
-Я не зміг…
Престон відвернув свій погляд. Ми простояли мовчки півхвилини.
-Через годину чекаю у своєму кабінеті! Відпо-чинь трохи. – Еквідж не кричав, не був здивований, відпустив моє плече і рушив назад до будинку.
Вартові зрозуміли, чим закінчилася моя поїздка. Не стали навіть втішати, вони знали, як тяжко мені зараз, і не хотіли напосідати. Я стояв напроти маєтку, не міг зрушити з місця. Усі, крім Еллі, розійшлися займатися своїми справами. Дівчина вовтузилася на ґанку розчаровано споглядаючи на мене. Раптом чорнявка почала повільно наближати-ся, вона йшла так неохоче, ніби хтось пнув її в спину. Вона не хотіла мене зараз бачити, але щось штовхало, наказувало їй приголубити, заспокоїти мене. Еллі міцно схопила у свої обійми. Не відпускала декілька хвилин. Вона лише промовила, що все буде добре, а потім покинула самого надворі. Досі не міг зрушити з місця. Простояв у такому незручному стані цілу годину, прислуховуючись до співу пташок, споглядаючи на небо, роздумуючи над подіями минулої ночі.
Я зайшов до кабінету Престона, присів у крісло. Еквідж устав з-за столу. Попрямував до вікна. «Невже я такий йому огидний, що він не може і глянути на мене?»
-У тебе немає іншого виходу, окрім як поверну-тися назад та закінчити розпочате! – промовив він, дивлячись крізь вікно на подвір’я.
-Але я не можу цього зробити… Не можу вбити… – тихо відповів.
-Ти можеш вбити, це твоє призначення! Ти на-родився з цим у крові! – продовжував стверджувати.
-Ви не розумієте…
-Не розумію? – трохи почав лютувати суворий наглядач. – Це ти ще не встиг зрозуміти, як важливо те, що робимо! Ми зберігаємо душі цим людям! Ми рятуємо їх! Усе своє життя я захищаю смертних! Ми надаємо їм право жити у мирі та злагоді. Ти ще не уявляєш, наскільки все серйозно, але, повір мені, колись зрозумієш. А поки все, що тобі доручено робити– виконувати справи, для яких ти існуєш…
-Ви не бачили цю дівчину… – ледь чутно промо-вляв. – Її життя не солодке. Вона не має батьків, працює цілими днями, аби допомогти іншим. Авері – гарна людина! Не заслуговує на такий кінець!
-Тільки не кажи, що спілкувався з нею!
-Ні, я півдоби спостерігав…
-І ти гадаєш, що знаєш про неї все? – з подивом зиркнув на мене Еквідж. – Моя тобі порада: коли завтра знову намагатимешся її вбити, не думай про те, яка вона людина! Думай, що роблячи свою справу, допомагаєш людству і їй у тому ж числі!
-Що ви таке кажете! – не стримався й підійшов до нього. – По-перше, я не полечу туди знову. По-друге, я досі не можу повірити, що своєю справою ми комусь допомагаємо. Я не робитиму цього!
-По-перше, якщо не зробиш ти, то вимушений буду віддати твоє завдання іншому, адже час іде, а в нашому випадку, чим раніше – тим краще!
-Ти не посмієш! – лютував я.
-А по-друге, певен ти знаєш, що наша справа важлива, та не маєш бажання собі у цьому зізнава-тися. Довірся мені – ми робимо добро, хоч у це важко повірити. Таке життя! Воно не лише веселе, іноді воно сповнене тяжких обов’язків…
-Я не буду…
-Будеш! – перебив мене Престон. – За шість го-дин у тебе літак, я вже все влаштував! Підготуйся! Можеш бути вільний.
-Ця дівчина варта кращого! – сказав і самому стало дико – після слів Еквіджа я був готовий повернутися назад, але не знав для чого, чому. Не був здатен вбити її. Проте й не хотів, аби він доручив комусь іншому зчинити це... Напевно, мені лишень хотілося побачити її знову.
-Не прив’язуйся до жертви, вона – лише завдан-ня! Його ти маєш виконати самостійно. Не зробиш – я вимушений буду попросити Кеффа! Можеш бути вільний! Готуйся до повторного відрядження!
Стільки багато ще хотів сказати Престону, але стремління говорити з ним зникло. Знав, що його не переконаєш, знав ще до того, як увійшов до кабінету. Залишив Еквіджа самого. Швидко крокуючи, я йшов до своєї кімнати.
У будинку тишина, його мешканців не було ні видно, ні чутно. Підійшовши до своїх хоромів, відчув за дверима силует вартового. Гадав, що то була Еллі. Помилився. На моє здивування посеред кімнати непорушно стояла Террі у готовності щось мені повідати, дати пораду. Я зачинив за собою двері. Кинувши сумку з речами на підлогу, присів на своє ліжко.
-Еллі каже, що ти не виконаєш завдання… – сумно промовила Террі.
-Скоріше всього, ні… – впевнено сказав, і вона, прикусивши свою губу, сумнівно кивнула головою вниз.