***
Я мчався, як вітер. Намагався виїхати за місто. У автомобілі нічого не розповідав дівчині. Авері виглядала неймовірно наляканою, постійно намага-лася звільнитися від мотузки, закричати. Я знайшов покинуту дорогу, звернув на неї, відшукав простору безлюдну галявину, зупинив машину. Я виволік дівчину з автомобіля, розв’язав їй руки, вона віддерла стрічку з рота і знову взялася за своє. Я її не тримав, не обмежував жодну дію. Авері почала тікати, але бігти їй було до міста дуже далеко, тож я зачекав доки вона заспокоїться і сама, як вірний цуцик до господаря, повернеться назад. Оце був наївний – гадав, що вона захоче дізнатися, що я від неї хочу. Минула година відколи її відпустив. Мені набридло стояти без діла. Відшукав. Знову, застосовуючи мотузку і стрічку, повернув її назад на пустинну галявину. Знову випустив з автомобіля, звільнив. Дякувати, на цей раз їй вистачило розуму не тікати. Стомлена бігом дівчина сіла на землю. Ридаючи, почала нашу розмову:
-Що тобі потрібно? Я нічого не маю, нікого не знаю! Відпусти мене! – благала Авері.
-Я сказав, що не заподію тобі ніякої шкоди, це не в моїх інтересах, – спокійно відповів.
-А викрадення вже не вважається шкодою?
-Ти примусила мене, твій крик чули усі довкола!
-Я тебе не знаю, ніколи не бачила. Ти вломився до моєї квартири! Що я мала робити?
-Все склалося не так, як я гадав… Пробач мені!
-Хто ти? Навіщо таке робиш?
-Нізащо не повіриш, якщо тобі скажу!
-Що за маячня? – здивувалась Авері, витираючи сльози. – Ти якийсь ненормальний псих, тобі подоба-ється знущатися зі своїх жертв?
-Взагалі-то, я мав психічну хворобу у минулих життях… – сам не помітив, як це сказав.
-У минулих життях? Точно псих! Ти належиш до якогось культу, а мене хочеш принести у жертву?
-Не збираюсь я приносити тебе у жертву! Я тут, аби захистити тебе, не дозволити вбити!
-Хто намагається мене вбити? Чому? Якої шкоди я завдала цій людині?
-Це не людина! – сказав з такою серйозністю, що Авері аж змовкла на секунду. – Якщо хочеш, щоб я тобі розповів, спершу маєш довіритись мені!
-Маю довіритися тому, хто увірвався до мого житла?
-У тебе немає іншого вибору! Я єдиний, хто може тебе захистити! Заприсягся тебе захищати!
-Швидше рак на горі свисне, ніж почну довіряти тобі! – розлютилась дівчина.
-У твоїх словах є логіка… – відповів їй і подався до автомобіля шукати запальничку.
Авері не знала, чого від мене очікувати, з ост-рахом спостерігала за моїми діями. Я відкрив бак з бензином, засунув туди носову хустинку, аби промочити у вогненебезпечній рідині. Потім обмотав цим клаптем тканини руку, підійшов до Авері і підпалив свій зап’ясток. Полум’я здійнялось швидко. Рука палала, а за моїм спокійним виглядом цього не сказали б. Блакитноока чорнявка дивилася, проте не вірила своїм очам. Вогонь догорів і я показав їй, що рука зовсім не ушкоджена. Авері спочатку здивува-лася, а потім сказала, що це якийсь трюк і все було влаштовано навмисне, аби я втерся їй в довіру і ще там щось накоїв. В цілому я її далі не слухав, бо вона трохи розлютила своїми сумнівами. Дістав з-під джинсів одного зі своїх кинджалів, сів до Авері на землю, поклав зброю їй у руку. Розмістив свою долоню на землі.