Вижити не міг… І не вижив… Серце моє вже ніколи не билося. Я прийшов до тями через хвилини три після удару. Розплющивши очі, побачив велику кількість людей навколо себе. Вони здивовано і з тривогою роздивлялися мене. Я не помітив того болю, який щойно пережив. Лише обличчя пекло від дрібних подряпин, слабкість не відпускала. Підвівся на ноги. «Як це так?» – викрикували перехожі. Чоловік, який керував тим вбивчим джипом підійшов до мене з питаннями, чи зі мною все добре. Я дивився на нього, не міг нічого відповісти – був розгубленим і здивованим не менше, ніж натовп людей. Я поглянув на свої ноги, зробив перший крок, ще один, і зрозумів, що абсолютно… «Живий? Зачекайте!» – подумав. «Моє серце ж зупинилося!».
-Зі мною все добре... – не знаючи, що сказати, пошепки відповів водію.
-Можливо, Вас відвести до лікарні?
-Я ж сказав, що зі мною все добре! – розлютив-ся. Сам злякався своєї злісної відповіді.
Я вирвався з натовпу перехожих і побіг бозна-куди. Мчався туди, де б міг усамітнитись, спробувати розібратися, що ж щойно відбулося… «Як це сталося? Чому в мене в голові присутні тільки думки про силу…» Могутню силу, якої прагну, яку майже отримав, якої мені замало.
Перевірив ще раз: серце не билося. Я прибіг до парку. Похилився над ставом. Місячне світло відбивало у воді моє відображення. «Можу заприсяг-тися, що ще хвилину тому на обличчі знаходилися порізи» – подумав, дивлячись на свій образ у ставу. Порізів не було, але на шиї з’явився якийсь символ… Символ нескінченності, перегорнута вісімка, чорна перегорнута вісімка з’явилася на сонній артерії. Тіло не знало ніякої втоми, відчувалась лише… Сила, яку негайно потрібно було кудись застосувати. Ще більше я здивувався, що думки про таку жадану смерть мене ж покинули… Так раптово! Вони зникли, вивітрили-ся, ніби їх вибив з моєї голови удар машини. Мені тепер навпаки… Хотілося жити, жити, аби насоло-джуватись, жити, щоб здобувати силу. «Яку ще силу, я ж хотів померти, що відбувається? – ледь не плакав. – Що це за жах? Що зі мною не так?» Лютував усе більше і більше. Схопився за голову. Щодуху закричав на увесь парк так сильно, що якби не зайшов у його глиб настільки далеко, то, напевно, розбудив би усіх у своєму гуртожитку. Думки викори-стати силу переслідували. Я не витримав: підійшов до високого дерева неподалік ставу, пильно на нього подивився, вдихнув повітря… «Хоч дихаю ще…» – подумав і вирвав дерево з землі таким дужим ривком, що його коріння не залишилося у ґрунті. Я підняв те дерево над головою і жбурнув у став, при цьому ані трохи не заморився. Я не здивувався того, що тільки що зробив. У голові лунали думки, що здатен на набагато більше. Я знав, що вмію так, знав про свою силу, знав про свою велич, особливість, неповторність, могутність. «Але звідки?.. І чому… Чому я нічого… Ніби нічого не відчуваю?» – мучив сам себе. Щось в мені змінилось значущіше, ніж поява сили… Я ніби почав пригадувати те, що й так знав, але поки що не міг дати чіткі відповіді на поставлені питання. Я помітив, що не відчуваю голоду, але й не проти чогось поїсти, не зазнаю спраги, втоми, болю. Я впав на землю, заплющив очі і від нескінченних питань заснув, хоча й не хотів спати.
Ранок. Мене розбудив спів тутешніх пташок. На зеленій траві так приємно потягнутися й позіхнути від задоволення, яке приносить сонячне світло. Вранішня роса зовсім не заважала. Питання в голові перестали формуватися. Мене охопив спокій, якого ще ніколи не знав. Усе здавалося довкола несуттє-вим, мене нічого не турбувало. Але побув у такому стані недовго. Жага використати свою силу, скорис-татися своєю могутністю нагадала про себе. Я швидко підвівся на ноги. Роздивився навколо себе… Шукав дещо, щоб перевірити свою міць і дужість.
Цей парк був настільки великий, що виходив за межі міста, тому я побіг ще далі від метушливого люду. Не зупинявся. На своєму шляху розпростовував руки й витонченими ударами ламав, навіть, сказав би, розрубував, високі дерева. Від того вони падали на мене, а я ухилявся, а іноді, коли мені не вдавало-ся цього зробити, не вдавалося ухилитися, то просто відштовхував міцні дерева. Вони відлітали від мене на метрів п’ятдесят. Всі мої думки були зосереджені лише на силі. Я добіг до просторої галявини. Зупини-вся. Щось відчув, ні… Когось відчув. Якийсь силует іншої сильної особи постав у голові, ще й не один… Відчув багатьох тих, хто має таку ж силу, як я. Дивним способом проаналізував, де знаходиться найближчий силует й попрямував до нього. Він був за межами міста, за межами парку, десь біля озера в закинутому заповіднику. Я мчався скоріше, був насичений ідеєю, що знайду такого ж як я. «Він відповість на всі мої запитання». Думки про силу відходили на задній план, але все ще не міг з ними впоратися. Єдине, що було важливим, не дати силуету зникнути з моєї голови.