Я біг годинами. Нарешті прибув до озера. Потро-ху сповільнюючись, побачив на березі того, до кого прямував. Його постать була повернута до мене спиною. «Це чорне пальто… Це той, кого зустрів учора, той, об кого спіткнувся». Я розумів, що ця особа єдина, хто може відповісти на всі мої запитан-ня. Він знав, що мало статися двадцять п’ятого листопада, він звідкись знав, що не помру так, як хочу. «Ти не зробиш того, що задумав», – так він казав. «Він пояснив би мені усе, що зі мною відбува-ється! Але що це?» Чим більше наближався до нього, тим більше про себе нагадувала сила. Щось наказу-вало перевірити свою могутність на ньому, якийсь новий інстинкт з’явився у моїй поведінці. Цей інстинкт з кожним зробленим кроком все більше впливає на мене. Підійшовши зовсім близько, я швидко підбіг до постаті. Схопив хлопця однією рукою за шию.
«Ось він, мій суперник за могутністю», – подума-лося. Хоч як стискав чужинцю горлянку, та його обличчя залишалось незворушним, ніби йому зовсім не боляче. Мене це розгнівало. Я підняв його тіло рукою, жбурнув щосили на землю. Але він навіть не зморщився, підвівся, обтріпався від бруду, підійшов до мене. Бажання завдати йому болю ще більше зросло. Я хотів його вдарити кулаком, але він перший схопив мене за обидві руки й згорнув їх за мою спину.
-Хіба так вітаються зі старими друзями, – про-мовив він. Вмить цікавість охопила мене більше, ніж новий інстинкт:
-Якщо ми бачилися вчора, це не означає, що ми вже є давніми друзями.
-Вчора… – здивовано промовив він. – Ти знаєш, як мене звати?
-З якого дива? Ти, здається, не відрекомендува-вся…
Він відпустив мої руки, подивився на мою шию.
-Знак є…
-Ти, я так розумію, обізнаний, що зі мною відбу-вається? – перервав його роздуми. – Ти знав, що я стану таким? Звідки?
Дебелий юнак стояв розгублений, а потім відва-жно спитав:
-Ти вже не хочеш померти?
-Ні…
-Добре…
-Як це розуміти? Що ти про мене знаєш? Ти та-кий як я? – накинувся зі своїми запитаннями на хлопця.
-Ти не хочеш померти… Отже, ти дещо згадуєш. Але чому ти не згадав усе? – філософствував він.
-Про що ти говориш? Ти взагалі чуєш мене? Чи мої запитання пролітають крізь тебе?
-Я відповім на твої запитання, хоча й цього не було в моїх планах. Але спочатку, будь ласкавий, спробуй згадати моє ім’я.
-Згадати твоє… Я ж тобі кажу, що тебе не знаю! – продовжував лютувати.
-А ти придивися пильніше… Подивися уважні-ше, напружся…
-Що за безглуздя?
-Ну ж бо! Дивися!
І я подивився у його насторожені очі… А потім на шию. Помітив такий же символ, що й в мене, а потім знову в очі… «Що за чортівня?» У моїй голові з’явилися якісь спогади про нього, але це були не мої спогади, точніше ніби чиїсь спогади з’явилися в моїй голові. Уява намалювала дивну стару будівлю, у якій знаходилося багато зброї, на стінах розміщені полотна з намальованими на них картинами страш-ного бою, якоїсь воєнної дії. І посеред найбільшої зали в будівлі стояв цей хлопець, але там у нього інша зачіска й одягнений він у брудну стару мантію. Він щось розповідає… Чогось навчає… Це вчитель… Це приятель… Приятель…
З моїх вуст ледь чутно зірвалося:
-Адам…
***
-Це вже щось! Ти почав пригадувати одне зі сво-їх минулих життів. Сподіваюсь те з них, яке мені потрібно, – сказав хлопець. – Ну що ж, будемо пригадувати його повністю, а то ще Престон поду-має, що я й усі твої життя пропив.
-Га? – все, що зміг вимовити, будучи у ступорі від того, що звідкілясь знав його ім’я.
-Ти хочеш знати, хто ти?
-Так! – ледь оговтався.
-Ти – безсмертний! Навіть більше, ти – вартовий! Ти прийшов до мене, бо мій силует якнайчіткіше вимальовувався у твоєму мозку. Це через те, що я – тобі подібний, котрий знаходився найближче, а наше поріддя має здібність відчувати один одного.
-Безмертний, вартовий? – кілька слів зовсім не давали всю інформацію, яку бажав знати. – І що це означає? Що пояснює? Чому в моїй голові твориться такий жахливий хаос?