-Але щоб розлютитися потрібно, щоб хтось тебе розлютив… – перервав Адама. Він плавно підняв руки доверху, заплющив очі, почав медитувати і продовжив:
-Чи щось. Тебе може розлютити усе, що не спо-добається. Це наш недолік, – він підняв одну ногу й стояв іншою на гілці, тримаючи нею рівновагу, – повторюй за мною.
Я підняв руки догори, випрямив одну ногу гори-зонтально й заплющив очі.
-Прислухайся! Що ти чуєш? Що ти відчуваєш? Що коїться у твоїй голові? – запитав він.
-Чую… Нічого не чую. Я відчуваю спокій. Ні… Дещо інше… Щось… Не знаю що…
-Відчуваєш тривогу?
-Ні, дещо… дещо пригадую…
-Пригадуєш? Що ж ти пригадуєш?
Я дійсно спантеличився якоюсь музикою, тепер її чув і почав собі уявляти:
-Я бачу тебе. Ти дістаєш дивні блискучі кинджа-ли і віддаєш мені… Ні, зачекай… Це я обрав кинджа-ли, ти мені їх вручаєш… Я радію, ніби мені сім років… Ні, мені і є сім років! – крикнув. Від свого видіння я втратив рівновагу. Впав з гілки на землю. Берелі спустився, простягнув мені руку:
-Підводься! – я встав. – Блискучі кинджали – це єгипетські тризуби, схожі на японські саї. Вартовий у ранньому віці обирає зброю, яка його приваблює, а я навчаю нею користуватися…
-І де ж мої кинджали? – здивувався, що вони ще не в мене. Ніколи не тримав їх у руках, принаймні в цьому житті, а з голови вони не зникали.
-Вони в замку, не хвилюйся так, з ними нічого не трапиться. Я їх тобі поверну, – заспокоїв мене Адам. – Ходімо покажу ще одну річ.
Я йшов за ним. Ми опинилися біля невеличкого замерзлого озерця. Берелі наказав йти на середину озера. Він зупинився, оглянувся і сів на лід, схрестив ноги, поставив лікті на вистовбурчені коліна, доторкнувся великими пальцями обох рук до вказів-них, заплющив очі і ось так сидів. Що ж було робити, я повторив за ним.
-Спробуй віднайти місце, у якому тобі буде за-тишно, в якому б найменше огортало прагнення сили! – промовив він. – Не думай ні про що, лише про задоволення, яке зовсім не повинно стосуватися сили.
-Добре, – згодився.
Але як не намагався, у мене не виходило. Ми просиділи на озерці днів зо три ось так медитуючи, але ніякого місця, де б мене не переслідувала у думках сила, не знайшов. Проте я відчув, у чому полягає задоволення від медитації – ти лише наодинці з собою прагнеш віднайти свою сутність! Берелі казав, що поки не віднайду цього «безсилового» місця спокою, ми не будемо продовжувати. Тому так кожного разу по днів три протягом цілих двох місяців ми чи то медитували на гілці сосни, чи посеред озера, чи в підвалі його замку, чи навіть просто у льодяній воді озерця, занурившись у неї з головою. У воді чомусь було сконцентруватися найлегше: хоч ми й не дихали, але роздуми не залишали нас, вони ставали більш глибокими. Крім того, Берелі розпові-дав мені, що найкраще в безсмерті те, чого ти не помічав, коли був живим. «Наприклад, їжа для нас тепер не основне джерело енергії, але лише зараз можна насолодитися кожним шматочком обіду, не поспішаючи. Можна відкривати для себе кожного дня дещо, що ти не помічав, будучи смертним… Павука, який звив собі сітку в кутку кімнати. Можна спостерігати, як квіти вітають ранок й тягнуться до сонця, як падає роса, як пташки в’ють гніздо… Як вміють радіти люди й як вони вміють страждати. Саме тепер ти ніколи не втомлюєшся пізнавати світ, тобі дана така можливість, тому гріх нею нехтувати!» – казав учитель.
Я почав наслідувати Адама: отримував насолоду від снів, у які поринав ледь не кожні три дні. Бувало, ляжу на сніг та й качаюся по ньому, як маленька дитина. Заплющую очі й уявляю, як літаю між хмарами. Чого тільки не уявляв. Мене усе дуже цікавило, ніби я шестирічний хлопчик з купою питань про природу, людей, різні незрозумілі явища. Та Адам, так би мовити, знову повернув туди, звідки почалося моє безсмертя.
Одного дня ми з Берелі медитували на озері й зробили невелику перерву. Він неохоче розпочав свій монолог:
-Я знаю про вартових усе, ледь не кожне ваше життя, тому буде справедливо, якщо ви знатимете про хоча б одне моє. Я розповідав про нього поперед-нім шістьом учням, тому й тобі маю розповісти.
-Ти мене заінтригував!.. Так тяжко зітхнув! Тобі неприємно про це розповідати? Чи, я так гадаю, історія буде невеселою?
Побачивши, як обличчя вчителя зблідло, я за-мовк від раптової незручності.
-Невеселою… Я народився в місті, в якому живу на даний момент, але було це більше тисячі років тому. У той час люди не мали таких можливостей, як зараз, не було високих технологій, не було ще й навіть електрики. Був жахливий поділ людей на різні стани, класи... Єдине, що не змінилося в людях від тих часів, це почуття незасміченого кохання. Кохання… Кохання – це найпрекрасніше, що є у житті смертних, воно зігріває в скрутну хвилину, воно жевріє в серці, коли все навколо стає похмурим. Батько мій був одним з королівських лицарів, мати – дочкою знатного пана. Мені було призначено стати писарем при дворі багатого дворянина. Я найсумлін-ніше навчався, докладав невимовних зусиль, щоб мати все, що запланував мені батько. Закінчив навчання у дев’ятнадцять років. Я працював тим… Нікчемним писарем. Був сонячний день. Мені потрібно було купити нові чорнила для роботи. Виходячи того дня з канцелярської крамнички, я й не думав, що прекрасне почуття охопить зненацька. Біднячка набирала воду з криниці, а я підійшов до неї – так вона мене чарувала своєю дитячою со-ром’язливістю, наполіг на своїй допомозі. Вона зашарілася, але люб’язно прийняла мій намір… – голос Адама робився все тихішим, а очі дивилися кудись у безодню. – Так зародилася наша любов. Кожного дня після моєї роботи ми зустрічалися у романтичному місці, як от під яблунею, чи то за містом у ліску. Ми не могли насолодитися нашими ніжностями. Ми вирішили тікати з городу, в якому наші стосунки не мали продовження через похо-дження роду кожного. Мали це зробити таємно, щоб ніхто не довідався. Час було призначено – ніч влади молодого місяця, середина зими. Але я не знав, що народжуся заново за день до тієї ночі. Безсмертя отримав, коли спускався з міського базару: я послиз-нувся на замерзлій калюжі і вдарився головою об землю. Тоді ще не помічав, що моє серце вже не билося. Всі мої попередні життя не давали ще про себе знати, не пригадувалися. День втечі настав. Досі, маючи принцип шанувати своїх батьків, я не втримався, розповів їм про свій план, який не можна змінити. Вони розлютилися, вони так довго вихову-вали мене не для того, щоб я змарнував своє життя на «селючку», вони закрили всі двері й сказали, що не відпустять нікуди, зачинять у кімнаті дев’ятнадцятирічного хлопця до тих пір, доки він не схаменеться, одумається. У кімнаті нас було троє. Пам’ятаю, як лють огорнула мене вперше. Я почав кричати на батьків, казав, що вони не можуть зупинити мене. Сварка перейшла у протистояння двох армій – мама з татом і я. З криками «Як ти смієш так чинити?» й сльозами на очах мати дала мені ляпаса… Ось тоді вперше не зміг себе контро-лювати, батьки не дозволяли зробити того, що безумно хотів, зробити те, що я поставив собі за мету, за найпершу ідею. Я схопив маму за шию і за долю секунди зламав її однією рукою. Відпустив її… Бідолашна впала на землю. Підбіг батько й схилився над її тілом, яке вже не дихало. Не встиг він підвести свої очі на мене, як я різко вдарив його кулаком по голові… На землі вже лежало два трупи… Я навіть не задумався над тим, що скоїв. Взяв сумку з зібраними для втечі речами, відправився на місце зустрічі з коханою. Побачивши її образ, щосили біг, аби обійняти мою безцінну красуню. Я схопив її так міцно, що в неї затріщали кістки. Вони зламалися. Судини розірвалися від тих моїх обіймів. Вона померла. Я відпустив її невинне тіло й години дві роздивлявся ті криваві рани, які не могли вже загоїтися… Не відчував у той момент абсолютно нічого. Розуміння, що зі мною щось не так змусило мене бігти хоч кудись, подалі звідси. Так я натрапив на силует одного безсмертного. Він пояснив, хто я і на що здатен… Саме з того моменту я почав шукати спосіб не давати силі владу над собою й досі не знайшов цього ідеального методу.