«Учора на хвилину кольнула звістка про звірячий розгром Михайловського і Тригорського (історичних маєтків Пушкіна). Але знищили й садибу Тургенєва. Осквернили могилу Толстого. А в Києві вбили 1200 офіцерів, у трупів відрубали ноги, забираючи чоботи»[12].
Інші дуже швидко відчули насильство комуністичного дорожнього котка, який нещадно чавив на своєму шляху все, що чинило або мало потенціал чинити опір. Видатний російський письменник Олександр Купрін (1870–1938), що 1919 року вступив до білої армії, розповідає в одному короткому оповіданні про свою єдину зустріч із Леніним 1918 року, описує його майже нелюдську натуру, властиве йому одержиме прагнення запровадити й підтримувати диктатуру в країні Совєтів:
«По суті, — подумав я, — ця людина, така проста, чемна і здорова, набагато страшніша від Нерона, Тиберія, Іоанна Грозного. Ті, з усією своєю душевною потворністю, були все-таки людьми, доступними для примх дня і коливань характеру. А от цей — щось на кшталт каменя, на кшталт скелі, що відірвалася від гірського хребта і стрімко котиться вниз, знищуючи все на своєму шляху. І до того ж — подумайте! — камінь, що завдяки якимсь чарам мислить! Немає в нього ні почуттів, ні бажань, ні інстинктів. Одна гостра, суха, непереможна думка: падаючи — знищую»[13].
Щодо тих, хто не відкидав одразу революцію, то кожен бачив її по-своєму, найчастіше ідеалізуючи й додаючи до неї велику дозу романтизму та містицизму. Отож видатний російський поет Олександр Блок (1880–1921), що помер від голоду наприкінці громадянської війни, інтерпретував революцію як містичну подію, зокрема у своїй відомій поемі «Дванадцять». У поемі по місту ходить революційний патруль, готовий «пальнути кулею в Святу Русь» і роздмухати «світову пожежу в крові». Попереду них, «невидимий у заметілі», «у віночку білому з троянд» іде Ісус Христос... Андрій Бєлий (1880–1934), ще один видатний поет і романіст, сприймав революцію лише як духовну революцію, здійснену в ім’я царства абсолютної свободи. На його думку, справжніми європейськими революціонерами були Ніцше та Ібсен, а не Маркс і Енґельс.
Ми знаємо, що сталося. Ідея, яка зрештою поширилася серед мас, була позбавлена всякого містицизму, і її можна підсумувати кількома простими гаслами, спрямованими на повний перерозподіл багатств і ліквідацію давніх панівних класів. За кілька років величезна частина цвіту російської інтелігенції була спроваджена у вигнання, вбита або ув’язнена, а більшовики, спираючись на ЧК[14] і брехливу пропаганду (адже націоналізовані заводи та землі, а також совєти перебували під цілковитим контролем Комуністичної партії, а не народу), змогли накинути бачення, яке, незважаючи ні на що, мало відгук у серці багатьох простих людей, митців та письменників, які визнали «невблаганну ходу історії» і стали на службу новому режимові. Хто внаслідок ідеалізму — як, скажімо, відомий режисер Всеволод Меєрхольд (1874–1940), розстріляний НКВД[15], або художник Казимир Малевич (1879–1935), — а хто з корисливих міркувань, як міріади конформістів.
Будівництво нового світу і нового соціального ладу зумовлювало цілковите відкидання релігії: дві месіанські ідеї не можуть співіснувати. Ленін це добре знав, і 1913 року писав Горькому:
«Будь-яка релігійна ідея, будь-яка ідея про будь-якого боженьку, будь-яке кокетування навіть із боженькою — несказанна мерзота... це найнебезпечніша мерзота, найогидніша «зараза»[16].
З перших днів утвердження совєтської влади боротьба проти релігії, хоч якою вона була, стала важливим елементом запровадження контролю над народом. Відповідно до конституції 1918 року священиків і ченців позбавили виборчого права, так само як і колишніх буржуа та царських офіцерів. Належне різним релігійним культам майно конфіскували; святі реліквії розкрили і осквернили, дзвони розплавили. Кожна конфесія, кожна громада втратили свій юридичний статус. Релігію просто оголосили поза законом. Відділ Народного Комісаріату юстиції, що опікувався релігійними справами, називали не інакше, як дуже відверто «ліквідаційним». Протягом багатьох років священики, зокрема православні, зазнавали нещадних переслідувань: за перші роки совєтської влади страчено приблизно десять тисяч священиків, ченців і релігійних активістів, зокрема й двадцять єпископів. А втім, чимало їх запроторили в концентраційні табори та в’язниці ЧК і (або) розстріляли під час великих чисток 1937–1938 рр. Частка розстріляних буржуа і царських офіцерів була менша: вони завжди могли стати на службу новій владі. Натомість духівництво мало зникнути.
12
«Черные тетради», 1917–1919 рр. Див.: Zinanda Hippius. Journal sous la Terreur. — Editions du Rocher, 2006.
13
Александр Куприн. Ленин. Моментальная фотография // Голос оттуда. — М.: Согласие, 1999.
15
Народний Комісаріат внутрішніх справ (1934–1943). Ця організація відома тим, що керувала ГУЛАГом і відповідала за державну безпеку, це була таємна поліція, що поєднувала поліційні й судові повноваження. Вона була наступницею ЧК та ГПУ і предком КГБ.
16
Лист від 13 листопада 1913 року, посланий із Кракова на Капрі. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — Т. 48. — Москва, 1970.