Проте гітлерівська загроза набувала виразнішого характеру. Тоді совєтська Комуністична партія, яка доти засуджувала нацизм, здійснила приголомшливий повний поворот. У серпні 1939 року Гітлер і Сталін підписали пакт про ненапад, що передбачав, зокрема, поділ значної частини Східної Європи. Наступного місяця армії обох країн розшматували Польщу і організували спільні паради. НКВД без найменших докорів сумління передав гестапо понад 300 німецьких антифашистів, серед них і євреїв, що, тікаючи від гітлерівського режиму, знайшли собі притулок у СССР[23]... Потім СССР узяв під свій контроль балтійські країни, Західну Україну та інші території. Паралельно батьківщина соціалізму і батьківщина націонал-соціалізму уклали торгівельну угоду: СССР мав постачати Німеччині зернові, бавовну, нафту, продукти нафтохімічної промисловості, фосфати і марганець; Німеччина мала поставляти в СССР здебільшого високоякісну сталь і складні верстати. Іронія долі: фільм «Олександр Невський» вилучили з кінотеатрів. Натомість, щоб гідно вшанувати німецько-совєтський пакт, Сталін доручив Ейзенштейну інсценізувати у Великому театрі «Валькірію» Ваґнера.
Німецький наступ у червні 1941 року заскочив Сталіна зненацька. Проте реакція величезної совєтської армії стала для нього ще більшою несподіванкою: краще спорядженіша й численніша за вермахт, вона всупереч усім сподіванням відступила, а її солдати та офіцери масово здавалися в полон. Загальну кількість совєтських військовополонених оцінюють у понад 5 млн. Багато їх здалися протягом перших місяців війни. Сучасні російські історики мають звичай пояснювати цю початкову катастрофу німецькою «підступністю» і недосвідченістю командування, значну частину якого стратили під час великих чисток. Але це пояснення недостатнє: можна стверджувати, — і я теж дотримуюсь такої думки, — що бажання провадити «славный бой, смертный бой» аж ніяк не надихало війська. Саме це й пояснює астрономічне число військовополонених: цілком очевидно, що, потрапивши в оточення, численні совєтські військові воліли радше піти в полон, ніж загинути за Батьківщину та ідеали комунізму.
Ще дивнішим і значущішим було те, що в містах і селах німців часто зустрічали як визволителів. Це безперечно було так на нещодавно завойованих територіях, скажімо в Західній Україні та Західній Білорусі (територіях, які належали Польщі, Румунії та Чехословаччині і були населені здебільшого українцями), в балтійських країнах, а також у деяких російських регіонах. Хто пам’ятає сьогодні про Локотську республіку, що проіснувала від листопада 1941 року до серпня 1943 року? Вона займала територію понад 10 000 км2, мала десь 580 000 осіб населення і свою армію — Російську визвольну народну армію (РОНА), тобто понад 10 000 солдатів та офіцерів. Займаючи частини територій Брянської, Орловської і Курської областей, ця республіка була визнана німецькою владою як самоврядна одиниця, а її збройні підрозділи брали участь у боротьбі проти партизанів, контрольованих НКВД. У Києві й на Донбасі населення зустрічало німців із квітами. На Дону люди ставали в чергу, щоб записатися в німецьку армію. Калмики, жителі Північного Кавказу і Криму теж вітали прихід німців. Почуття багатьох совєтських громадян добре висловила одна росіянка, Олімпіада Полякова (її літературний псевдонім Лідія Осипова) в своєму «Щоденнику колаборантки»:
«В усіх таке відчуття, що ось, нарешті, прийшло те, чого ми всі так довго чекали і на що навіть не сміли сподіватися, хоч у глибинах свідомості все-таки дуже сподівалися. Та й, якби не було цієї надії, жити було б неможливо й нічим. А що переможуть німці — сумнівів немає. Прости мені, Господи! Я не ворог своєму народові, своїй країні. Не виродок. Але треба дивитися правді у вічі: ми всі, вся Росія, палко бажаємо перемоги ворогові, хоч який він там. Цей клятий устрій украв у нас усе, зокрема й чуття патріотизму»[24].
Російська пропаганда й досі з політичною метою, очевидною під час теперішньої російсько-української війни, паплюжить сформовану в Західній Україні дивізію СС «Галичина», але замовчує існування всіх інших дивізій та підрозділів СС, сформованих із совєтських громадян, які походили з різних республік СССР. Ідеться про азербайджанців і грузинів, вірмен і білорусів, жителів Середньої Азії, латишів та естонців, а передусім про росіян. Росіяни сформували шість великих підрозділів СС: волонтерський полк «Варяг», національну російську бригаду СС, Козацький артилерійський корпус СС, три гренадерські дивізії СС, до яких треба додати легіон «Ідель-Урал», що складався з представників етнічних меншин Уралу і Нижньої Волги. Не слід забувати й про інші російські корпуси, полки, бригади та підрозділи, які воювали під командуванням окремих структур СС, зокрема FHA (Операційного командування) і RSHA (Центрального управління безпеки Рейху). А що вже казати про Російську визвольну армію (РОА) під командуванням генерала Власова, надто активну наприкінці війни, кожен її солдат та офіцер складав присягу «боротися з більшовизмом до останньої краплі крові»? Загалом приблизно 1,2 млн совєтських громадян воювали на боці німців (серед них близько 400 000 росіян), тобто кожен п’ятий військовий на Східному фронті.
23
Margarete Buber-Neumann. Déportée à Ravensbrück: Prisonnière de Staline et d’Hitler. — Points, 1995.