Саме в украй відносному спокої постсталінської доби сформувалось уявлення про homo sovieticus і його незвичайний підвид: homo sovieticus russicus. Це створіння вірило у велич своєї Батьківщини та у військову перевагу СССР над Заходом. Водночас було переконане у вищості росіян над іншими народами СССР, байдуже, українцями, чи узбеками. Не відчуваючи справжньої віри в офіційну ідеологію, воно пристосувалося до свого середовища і спромоглося там процвітати.
Через три роки після смерті Сталіна енергійний Микита Хрущов (1894–1971), що належав до першого кола тирана в останньому періоді його життя і сам брав участь у чистках у рідній йому Україні, викрив злочини Сталіна на XX з’їзді КПСС, щоб утвердити свою нову легітимність і забезпечити елітам спокійне життя. Годі вже чисток! Доповідь Хрущова не опублікували в пресі, тільки членів Комуністичної партії поінформували про неї на закритих партійних зборах. Зрештою ці викриття мали більше відлуння за кордоном, зокрема серед місцевих комуністичних партій, ніж у СССР. Хрущов підняв край запинала, яке приховувало страти й тяжкі засудження мільйонів людей. Доти навіть страти тримали в «таємниці»: родинам репресованих повідомляли, мовляв, їхніх близьких засудили до «десятьох років таборів без права листування».
Хрущов був ідеалістом, що прагнув не тільки «перегнати капіталістичні країни», а й збудувати комунізм у СССР за двадцять років — не більше і не менше. Цю програму проголосили 1961 року на XXII з’їзді КПСС. Я мала 12 років і добре пригадую дуже жваві дискусії навколо цієї фантастичної ідеї. У 1980-х роках, стверджували тоді, совєтські громадяни матимуть право на безкоштовне житло, транспорт, харчування на підприємствах і в школах, медичне піклування та ліки. Цієї обіцянки можна було легко дотриматись, бо квартири були муніципальні, а квартплата — символічна; вартість квитків у громадському транспорті теж була сміховинна, а медичні послуги вже були безкоштовні, хоча за ліки доводилось платити. Натомість інші обіцянки були абсолютно нереалістичні. Згідно з програмою, ухваленою керівництвом партії, кожен працював би мірою своїх спроможностей і мав би блага та послуги відповідно до своїх потреб. Але як задовольнити потреби населення в харчуванні та споживчих товарах, коли всюди панував дефіцит? У школі діти запитували вчительку: «А правда, що за комунізму я матиму шоколаду досхочу?» А вона відповідала втомленим тоном: «Треба бути свідомим: ти все-таки не матимеш потреби більше ніж в одній плитці шоколаду на тиждень!». Удома мій батько, хоч і сумлінний комуніст, зітхав: «Ох, уже не стане крамниць, будуть тільки склади, де стоятиме черга за найнеобхіднішим. Різні категорії робітників матимуть право на талони в різні склади, більш-менш забезпечені товарами. Оце тобі комунізм!»
Зрештою, нам ніколи не довелося жити за комунізму. Після повалення 1964 року химерного Хрущова і приходу до влади Леоніда Брежнєва (1906–1982) обіцянки цього осяйного і цілком нереалістичного майбутнього зникли з публічного дискурсу. Але совєтські громадяни мали інші причини пишатися своєю країною. Саме СССР запустив 1957 року перший супутник у світі, і саме російський космонавт Юрій Гагарін став першою людиною, яка 12 квітня 1961 року здійснила політ у космос, а на початку 1960-х років, спираючись на совєтську підтримку, Фідель Кастро повалив диктатуру Батисти й утвердив на Кубі соціалістичний режим.
1961 року я вже досить критично ставилася до системи, яка керувала моєю країною. Проте ніколи не забуду своєї радості та ентузіазму, коли оголосили про політ Гагаріна. Юна, 12-річна дівчинка, я сама пішла на Червону площу, де відчула хвилю людського тепла і гордощів, породжену зібраною там незмірною юрбою. А що вже казати про Фіделя Кастро, молодого, гарного, мужнього і такого переконливого! У квітні 1963 року, під час його першого візиту до Москви, я мала сльози на очах, слухаючи його безкінечну промову по телебаченню. Він миттю став моїм героєм, моїм кумиром, і то аж так, що я просила батька-матір найняти вчителя іспанської мови, щоб я могла вивчити мову кубинської революції!
Великі будівництва комунізму, успадковані з 1930-х років, становили, безперечно, ще одну причину гордощів. У 1954–1965 рр. були мобілізовані значні матеріальні та людські ресурси для розорювання цілинних земель у Казахстані, на Уралі й на півдні Сибіру. В 1954–1960 рр. стали обробляти близько 42 млн. гектарів. Оскільки ті поля містилися переважно в степах, це створило згодом великі екологічні проблеми. Але в перші роки врожаї були казкові, а ентузіазм — загальний. «На заклик комсомолу» молодь вирушала завойовувати природу в дикі місцевості, де не було найменшої інфраструктури.